Оскільки неокласична теорія є прямою спадкоємницею класичної політичної економії, то її основні засадничі припущення багато в чому збігаються з тими, на які опиралися ще А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Міль. Однак, якщо у працях класиків вони не завжди явно викладалися і досить широко трактувалися, то вже у маржиналістів їх визначення стали більш чіткими і однозначними. Для переходу від переважно описово-вербальних класичних моделей до формалізованих і математизованих неокласичних довелося виробити більш строгі, а тому і дещо спрощені формулювання.
Основним предметом уваги у неокласичній теорії є проблема “виборів, які люди здійснюють, використовуючи обмежені ресурси для задоволення своїх бажань” [13, с. 8]. Тому її постулати стосуються насамперед поведінкових характеристик економічної людини (homo economicus) та параметрів середовища, в якому вона діє. Крім того, до фундаментальних положень неокласики відносять і декілька важливих логічно одержаних висновків, які хоч деким і називаються постулатами, але формально такими не є, оскільки, за визначенням, постулат - це твердження, яке при побудові наукової теорії приймають як вихідне без доведення. Інша річ, що всі ці засадничі положення, як справді аксіоматичні, так і доведені, широким науковим загалом сприймаються некритично, як незаперечні істини, тобто постулюються, але вже у дещо іншому розумінні цього слова. Саме ця некритичність і стала однією з причин неузгодженості теоретичних неокласичних моделей з економічною дійсністю.
Основні припущення стосовно економічної людини виводяться із принципу природності її поведінки, який із розвитком капіталізму в ХУІІІ ст. став активно протиставлятися принципу обумовленості поведінки феодальними регламентами. Першим економістом, який схвально сприйняв нові уявлення і заклав їх у основу цілісної теоретичної системи став А. Сміт. Він був упевнений, що властивості людини накладають відбиток на її господарську діяльність [47, с. 27-29]. Серед найсуттєвіших з них відзначалися “.схильність до обміну одного предмета на інший.” та “.однакове у всіх людей постійне і незникаюче прагнення покращити своє становище.” [47, с. 253]. При цьому зверталася увага на те, що індивід “має на увазі власну вигоду, а зовсім не вигоди суспільства” [47, с. 331].
Серед властивостей homo economicus, якими характеризується її поведінка і які насамперед визначають мотиви її діяльності, неокласики найчастіше виділяють:
- раціональність;
- індивідуалізм і егоїзм;
- стійкість преференцій;
- повну інформованість.
Існують і інші варіанти формулювання поведінкових припущень, але більшість з них суттєво не доповнюють змісту уже названих, або ж є похідними від них. Це - цілераціональність, утилітаризм, схильність до оптимізації і конкуренції тощо [40, с. 99].
Раціональність економічної людини полягає у її здатності правильно обирати і однозначно ранжирувати свої цілі, усвідомлювати у чому полягає функція власної корисності, робити правильні висновки у будь-яких ситуаціях, завжди здійснювати єдино вірний, оптимальний вибір. Для цього вона повинна мати здібності до розрахунків та передбачення і користуватися досконалими адекватними ментальними моделями дійсності. Раціональність є основною умовою максимі- заційної діяльності.
Індивідуалізм проявляється у прагненні задоволення, насамперед, особистих потреб і досягнення власних цілей. Для індивідуаліста не характерна турбота про інших чи про суспільне благо. Діяти задля когось або на користь суспільства він буде лише тоді, коли усвідомить у цьому вигоду для себе.
Стабільність преференцій полягає у незмінності уподобань людини, а також критеріїв оцінки і відбору при здійсненні економічної діяльності. Вони вважаються раз і назавжди сформованими і такими, що не залежать від набутого досвіду чи специфіки обставин. Це припущення необхідне для обґрунтування можливості передбачення вчинків інших економічних агентів, а отже, і можливості раціональної поведінки.
» следующая страница »
1 ... 26 27 28 29 30 3132 33 34 35 36 ... 241