5 років скоротилась з 29,3% в 1990 році до 5,5% в 1995 році, в легкій промисловості - в 3,7 рази. Дуже незначним є обсяг іноземних інвестицій, який в 1994 році становив 147,4 млн дол., за 1995 рік - 226,5 млн дол.
Спад ВВП України в 1996 році перевищив 10%. Ще більше загострилася фінансово-платіжна криза, зменшилися реальні доходи населення. При знижені промислового виробництва на 7,9%, обсяг виробництва в машинобудівному комплексі зменшився на 26%, при невеликому підвищенні виробництва в чорній металургії, хімічній та нафтохімічній промисловості, енергетиці. Це продовжує погіршувати структурні співвідношення в народному господарстві.
Загальне зростання споживчих цін в 1996 році склало 39,7 %. З одного боку, зниження рівня інфляції створює передумови для нормальної дії стимулів виробництва. З іншого боку виявилося, що економіка України впродовж попередніх років настільки пристосувалася до інфляції, що вже перші ознаки фінансової стабілізації викликали своєрідний фінансовий шок та повний, ще більш глибокий, ніж раніше, виток платіжної кризи. Це добре видно на прикладі банківської системи, яка паразитувала за умов гіперінфляції і не встигла пристосуватися до фінансової стабілізації, що веде до банкрутства банків. За цих умов ускладнюється діяльність менеджерів. Вони, крім іншого, повинні розуміти і якісно впроваджувати в життя найефективніші варіанти реструктуризації своїх підприємств, перебудовувати структури виробництва, здійснювати комплексну систему заходів для активного стимулювання виробництва тощо.
1.2. Характеристика директорів доринкового і перехідного етапів
За роки радянської влади змінилось декілька поколінь директорів. Перше покоління було в основному представлене учасниками революції і громадянської війни. На державних підприємствах і установах вони виконували скоріше роль політичних комісарів, ніж спеціалістів-професіоналів. Основною вимогою, якій вони повинні були відповідати, була безумовна вірність партії більшовиків. Свої управлінські функції вони могли виконувати, як правило, тільки з допомогою буржуазних “спеців”. Наступне покоління управляючих радянськими підприємствами поспіхом було набрано із робітників і селян, які одержали професійну освіту на короткострокових курсах і робітничих факультетах. Дещо пізніше основна частина директорів уже мала завершену технічну вищу освіту, а деяка частина з них пройшла стажування на західних підприємствах. В командно- адміністративній системі їх справедливо називали “командирами виробництва” і “капітанами індустрії”, їм прийшлося вирішувати складні завдання індустріалізації та відновлення народного господарства після Вітчизняної війни.
В післявоєнний період, особливо в 60-80 роки, склався новий “директорський корпус”. Директори вже не сповідували так ідеологію, як політичні комісари. Партійні збори в основному носили для них ритуальний характер, їх професійна кар'єра залежала, головним чином, від ставлення до них з боку партійного та міністерського начальства, від вміння “вибивати” державні фонди для підприємства, добиватися не дуже напружених планових завдань тощо.
Управління соціальними відносинами на підприємстві означало для директора “вміло добрати для себе кадри”. Практично мова йшла не тільки про підбір найближчих співробітників, але й підходящого складу парткому і профкому підприємства. Як правило, директорський корпус цього покоління провадив патерналістську політику по відношенню до колективу підприємства, і директор був на доброму рахунку тоді, коли його вважали “турботливим батьком робітників”.
Система управління, що склалася в Радянському Союзі, природно, відрізнялась від систем управління в державах Заходу та Японії, що було обумовлено розбіжностями між плановою та ринковою економіками.
» следующая страница »
1 ... 10 11 12 13 14 1516 17 18 19 20 ... 256