З 447 р. До н. Е. Трибутні збори почали обирати чотирьох квесторів. Це були магістрати середнього рангу, наділені роtеstаs. З 409 р. До н. Е. Ця посада стала доступною для плебеїв. Квестори відали державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в поході консулів і відали військовою скарбницею, розподілом і продажем воєнної здобичі.
Есктраординарна (надзвичайна) магістратура. Диктатор. До цієї магістратури вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Час виникнення посади диктатора невідомий. Очевидно, римляни запозичили її від сусідів. Відомо, що за давніх часів диктатори очолювали деякі міста-общини (Альбу, Арицій, Цере); диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо.
Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо в Римі на той час перебував тільки один консул, то він сам і призначав). Кандидатуру на диктатора підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. У Народних зборах ця кандидатура не обговорювалась (хіба що в сенаті) і ними не обиралась. Призначали диктаторів спочатку тільки з патриціїв терміном на шість місяців. Першого диктатора з плебеїв було призначено 356 р. До н. Е. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження. Диктатора ще називали magister populi. Собі на допомогу він призначав так званого начальника кінноти.
Упродовж усього терміну його діяльності диктатору підпорядковувались інші магістрати, які не припиняли діяльності, військо, всі громадяни; можна було не скликати Народні збори, сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася ітрегіит summum. Ніяке veto, в тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося. На знак його виняткової влади диктатора супроводжувало 24 ліктори.
Починаючи з V ст. До н. Е. По 215 р. До н. Е. Диктаторів призначали дуже часто. Потім, у зв'язку зі зміцненням влади сенату, ця магістратура вийшла з ужитку. Проте наприкінці існування Республіки, в період громадянських воєн, знову частішають випадки призначення диктаторів, причому на значно триваліший або навіть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла — у 84 р. До н. Е., Цезар — у 48 р. До н. Е., а 45 р. До н. Е. Цезаря наділили диктаторськими повноваженнями пожиттєво. Це були перші кроки переходу до імперії.
Началъник кінноти — це ще один екстраординарний магістрат. Називався він також mаgіstеr еguіtum, влади ітрегіит не мав, будучи наділений лише роtеstаs. Як зазначалося, його призначав диктатор на період своєї діяльності, він був помічником, заступником диктатора у військових та адміністративних справах. Veto магістратів на нього теж не поширювалося.
Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами, однак тільки після припинення ними своїх повноважень, тобто закінчення діяльності як магістратів.
Судова система. У найдавніший період особливих судових органів і спеціального порядку розгляду спірних справ не існувало. Здебільшого громадяни та інші жителі Риму самі повинні були захищатися від правопорушників, тобто широко практикували самосуд. У подальшому захист прав та інтересів особи й власності став вкладатися в чітко визначені релігією та правом форми і відкрите самоуправство було заборонене під загрозою покарання.
Розгляд спірних і судових справ уже в VII ст. До н. Е. Перейшло у відання спеціально створеної жрецької колегії понтифіків. Зрештою, звичаєві правила поведінки та зароджуваного права тоді тісно й безпосередньо перепліталися з релігією, оскільки вважалося, що поведінка, взаємовідносини і загалом життя людей цілком залежать від волі богів, які постійно їх контролюють. Жерці вирішували справи, посилаючись на волю богів, дотримуючись складних релігійних обрядів, жертвоприношень, віщувань. Органи держави, що частково виникли з попередніх органів родоплемінного періоду, а частково вперше, відразу почали здійснювати, поряд з іншими державними функціями, й ті, що потім диференціювалися як судові. Навіть претори, котрі згодом стали основними суддями Риму, мали окрім судових ще функції управління, в тому числі навіть правотворчі. Судові функції, отже, мали Народні збори, сенат, окремі магістрати (консули, едили). Навіть у період імперії до компетенції імператора і вищих службових осіб входили і судові функції. Взагалі Рим упродовж свого розвитку не встановив окремої системи судових органів, відмежованої від органів державної влади.
» следующая страница »
1 ... 112 113 114 115 116 117118 119 120 121 122 ... 215