Формування погляду на виробничі відносини як на предмет політичної економії починається в межах другого етапу її розвитку — етапу класичної буржуазної політичної економії. У працях найвидатніших представників цього етапу, зокрема англійських економістів Вільяма Петті (1623—1687) («Трактат про податки і збори»), А. Сміта («Дослідження про причину і природу багатства народів»), Давида Рікардо (1772—1823) («Основи політичної економії та оподаткування»), французького економіста Франсуа Кене (1694—1771) («Економічна таблиця») та інших економістів, здійснено перехід від дослідження відносин сфери обігу (торгівлі), що характерне для меркантилізму, до дослідження економічних відносин у сфері виробництва благ. Предметом дослідження стають не лише поверхові форми їх вияву, а й притаманні їм внутрішні зв'язки. Так, В. Петті, досліджуючи відносини з виробництва товарів, доводив, що праця є творцем вартості, на основі якої здійснюється обмін товарів. А. Сміт у внутрішньому зв'язку заробітної плати і прибутку вбачав відносини між найманою працею і капіталом, розкрив класову структуру буржуазного суспільства, виокремив три основні його класи: капіталістів, найманих працівників, землевласників. Д. Рікардо у земельній ренті та орендній платі вбачав відносини між землевласниками, капіталістами-орендарями і найманими працівниками, вважав, що предметом політичної економії є економічні відносини людей, які утворюють певні суспільні класи. Отже, наукове розуміння предмета політичної економії започатковане поглядом на нього як на виробничі відносини.
Як відомо, внутрішні, сутнісні, стійкі причинно-наслідкові зв'язки, притаманні певним структурним складовим виробничих відносин і економічних процесів (наприклад, процесу переносу вартості засобів виробництва на виготовлені товари, процесу створення нової вартості тощо), утворюють економічні закони. Необхідність їх дослідження є наступним етапом у науковому розумінні предмета політичної економії. Зокрема, Д. Рікардо головним її завданням вважав дослідження законів, що регулюють розподіл національного доходу між класами та індивідами суспільства у формі заробітної плати, прибутку і земельної ренти. Ф. Енгельс характеризував політичну економію як науку про закони, що регулюють виробництво та обмін життєвих благ у суспільстві. Отже, економічні закони є органічною складовою предмета політичної економії, яка визначає її саме як науку. Адже будь-яка наука стає нею лише тоді, коли формулює закони її предмета, тобто може довести, що явища і процеси, які вона вивчає, підпорядковані певним законам, перебувають у постійно повторювальному причин- но-наслідковому зв'язку, діють у певному порядку і відображають певну закономірність розвитку.
Предмет політичної економії не обмежується виробничими відносинами та економічними законами. У такому розумінні він не містить того фактора історичного руху виробничих відносин і економічних законів, яким є продуктивні сили. Дослідження виробничих відносин та їх економічних законів відокремлено від продуктивних сил позбавляє змоги з'ясувати генезис виникнення історично конкретних виробничих відносин і економічних законів, тенденцій їх розвитку і відмирання. Однак продуктивні сили як технологія виробництва благ не є предметом політичної економії. Ним є їх суспільний характер, тобто соціальний спосіб, яким люди використовують свої продуктивні сили. Залежно від цього способу (індивідуального, групового чи суспільного) може йтися про межі сукупної робочої сили, рівень суспільного характеру продуктивних сил. Соціальний спосіб використання (характер розвитку) продуктивних сил залежить від рівня їх розвитку, який характеризується якістю робочої сили, технічною озброєністю, знаряддями праці, ступенем оволодіння силами природи, рівнем розвитку науки. Наприклад, ручні знаряддя праці мають приватний характер, що зумовлено індивідуальним способом їх використання (удвох одночасно працювати швейною голкою, молотком, сокирою тощо неможливо). У цьому закорінена приватна власність на засоби виробництва як основа всієї сукупності виробничих відносин. Машинні знаряддя праці мають суспільний характер, оскільки певну систему спеціалізованих машин, що утворюють фабрику або завод, може привести у дію лише колектив працівників (колективний спосіб використання), а це зумовлює колективну або суспільну власність на засоби виробництва. Тому такі великі перевороти у рівні розвитку продуктивних сил, як заміна кам'яних знарядь праці залізними, ручних знарядь — машинами, використання у виробничих процесах сил пари, електричної та атомної енергії, автоматизації та інформатизації виробництва, що зумовлюють зміну суспільного характеру продуктивних сил, не можуть бути поза увагою політичної економії. Це означає, Що політична економія вивчає виробничі відносини як суспільну форму розвитку продуктивних сил конкретної суспільно-економічної формації, розкриває внутрішні суперечності двох сторін суспільного способу виробництва як рушійну силу його розвитку. З цього випливає, що предметом політичної економії є економічні закони суспільних відносин між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ у взаємозв'язку з продуктивними силами (суспільним характером їх розвитку).
» следующая страница »
1 ... 15 16 17 18 19 2021 22 23 24 25 ... 452