Китайдо осені 1993 р. приєднався до 50 міжнародних конвенцій і угод із захисту навколишнього середовища, зокрема, в країні заборонено промислове використання хімічних речовин, які впливають на водні екосистеми та озоновий шар атмосфери, створений національний центр збо- руміжнародної екологічної інформації. Крім цього, напочатку 90-х років складено програму покращення екологічного стану Пекіна. Частково 17 проектів програми фінансуються за рахунок кредитів Світового банку в сумі 125 млн дол., а уряд столиці виділив на ці проекти 124,24 млн дол. Подібні екологічні програми розроблені й для інших китайських міст.
У Японії діє законодавство про контроль за виробництвом фреонів, розроблено спеціальну програму реконструкції підприємств з виробництва фреонів, обсяг фінансування якої щороку становить 48 млн єн. Передбачено пільги щодо кредитування і податків на екологічні заходи.
У багатьох інд устріальних країнах Азії екологічні проблеми співзвучні з японськими. У Сінгапурі закон про охорону громадського здоров’я і навколишнього середовища прийнято в 1968 р., закон про охорону повітря — в1971р.УТ аїланді законодавство щодо охорони довкілля почало діяти з 1974 р., у Південній Кореї — з 1977 р., в Індонезії — з 1979 р.
Варто зазначити, що через загострення ситуації на Близькому Сході незабаром будуть забезпечені водою лише 5 із 19 країн, що викличе наростання суперництва за доступ до обмежених джерел прісної води, яке може ще більше поглибитися у випадку потепління клімату.
Вирішення цієї кризової ситуації полягає у створенні основ для майбутньої екологічної модернізації країн, що розвиваються: зміцнення правової й інституційної бази екологічного регулювання, перехід до енерго- і ресурсозберігаючої моделі виробництва, поширення екологічної освіти і виховання. Отже, це всі ті самі засоби досягнення сталого розвитку, що й для західних країн. Проте, якщо перехід постіндустрі- ального суспільства до екологічної модернізації підготовлений його попередньою історією і забезпечений адекватною технічною базою, то зовсім інша ситуація в країнах, що розвиваються, які повинні модер- нізовуватися одночасно й індустріально, й екологічно.
Усвідомлення необхідності екологічної безпеки і, основне, можливість держави її забезпечити, як правило, проявляється на певній стадії розвитку — стабілізації і росту економіки, модернізації соціаль- но-політичних відносин.
Глобальний характер екологічних проблем (збереження озонового шару, біорозмаїття, чисте довкілля тощо) потребують розробки та реалізації погодженої міжнародної політики.
Ресурси земної біосфери мають чітко окреслені параметри, а кількість народонаселення і його матеріальні потреби зростають досить високими темпами. Водночас швидко збільшуються негативні антропотехногенні навантаження на природу, забруднюються внутрішні водойми, моря та повітря, виснажуються та деградують ґрунти, скорочуються площі лісів, вичерпуються мінерально-сировинні і біологічні ресурси. Томувиникає об’єктивнанеобхідність взаємоузгодження чисельності народонаселення будь-якої країни з вимогами ре- сурсно-екологічної безпеки його існування, а також врахування потреб майбутніх поколінь у життєвих ресурсах.
Стрімке, фактично нерегульоване зростання чисельності населення Землі призводить до негативних наслідків антропогенної діяльності. Особливо це стосується регіонів, де темпи цього зростання випереджаючі, тобто регіонів Південної півкулі (див. табл. 6.11). При цьому потрібно враховувати, що до негативних результатів призводить не тільки саме по собі зростання чисельності населення, що посилює навантаження на природу за допустимі межі, а й обумовлена ним необхідність ще більшого форсування видобутку вихідних продуктів природи, накопиченням виробничих відходів, а відтак згубної дії на біосферу.
» следующая страница »
1 ... 152 153 154 155 156 157158 159 160 161 162 ... 169