Перша книга присвячена спілкуванню, тобто у сучасному аспекті спілкування можливо трактувати як принцип об'єктивності. Арісто-тель визначає державу як спілкування, яке організоване заради суспільного блага. Він відмічає наступне: «Спілкування природним шляхом виникло для задоволення повсякденних потреб». Принцип об'єктивності державного управління ґрунтується на наявності об'єктів управління. Головним об'єктом є спілкування суб'єктів управління, які взаємодіють і отримують продукт цієї взаємодії - управлінські рішення. Г.Атаманчук розглядає сутність керованих об'єктів і відмічає: «У суспільних відносинах, різних видах діяльності й різноманітних соціальних ролях держава управляє не всіма, а тільки тими їхніми проявами, сторонами, взаємозв'язками, які мають значення для всього суспільства, ставляться до реалізації загальних потреб, інтересів і цілей» [3]. Іншими словами держава починає управляти відправною точкою цих взаємозв'язків, тобто спілкуванням.
Друга книга критикує ідеальну державу Платона, відстоюючи необхідність наявності
приватної власності у державі, тобто Арістотель торкається економічного механізму державного управління.
Третя книга описує проблему громадянства. Як і Платон, Арістотель, описує принцип державного управління - розподіл влади між монархією, аристократією та політиєю.
Четверта книга налічує п'ять елементів, з яких складається держава, а також відмічає роль середнього класу як домінантної частини суспільства. У цій книзі можливо спостерігати принцип демократизму державного управління.
П'ята книга пропонує посилити владу закону через посилення обов'язків, а також через «формування у громадян різних побоювань», тобто ця книга описує принцип законності державного управління.
Шоста книга аналізує розходження між демократією і олігархією.
Сьома книга ілюструє соціальний механізм державного управління, а саме задачі держави. На думку Арістотеля, це забезпечення населення їжею, комфортом, захистом, добробутом, релігією та справедливістю.
Восьма книга піднімає проблему «виховання молоді», тобто ця книга торкається складової соціального механізму державного управління - духовної сфери [4].
З праць давньогрецьких філософів можливо побачити соціальні засади державного управління.
Починаючи з п'ятнадцятого століття, риси державного управління можливо спостерігати у працях італійського політичного діяча Н. Макіавеллі. В працях «Государ» та «Міркування на першу декаду Тита Лівія» він розглядає державу як політичний стан суспільства: відносини пануючих і підвладних, наявність організованої політичної влади, установ, законів. Основна ідея праць Н. Макіавеллі - в політиці слід опиратися на силу, а не на мораль, якою можна знехтувати заради досягання благої мети (відома цитата автора: «Мета виправдовує засоби»). Він відмічає наступне: «Монарх мусить бути одночасно людиною і звіром, левом і лисицею. Він не повинен триматися слова, якщо це може повернутися проти нього. Я насмілюся стверджувати, що бути завжди чесним вкрай невигідно; з іншого боку, корисно здаватися благочесним і правдивим, гуманним і щирим. Ніщо не є таким корисним, як вигляд доброчесності» [5]. Його дослідження, на нашу думку, можливо віднести до реалізму того часу, хоча вони актуальні і сьогодні, наприклад це посилення державної влади (принцип «сильної руки»), котра повинна опиратися на державне управління.
В п'ятнадцятому сторіччі у Англії Т. Мором було написана твір «Утопія». Цей твір можливо розглядати через призму соціалістичних ідей з наявністю демократії у повному розумінні цього поняття. «Утопія» - це держава, яка має усі риси ідеальної держави, навіть більш ідеальної, ніж «Держава» Платона. Риси сучасного державного управління (місцевого самоврядування) можливо спостерігати виробної системі Утопії: існування місцевої ради, яку очолює голова (князь). Князя вибирають з кандидатів запропонованих народом. Важливі справи міста вирішують народні зібрання [6].
» следующая страница »
1 2 3 45 6 7 8