Пізніше у Англії з'являється твір, який має протилежну ідею, ніж «Утопія», це «Левіафан» Томаса Гоббса. В цій роботі теж можливо побачити риси державного управління, але побачити негативні риси, як і у Н. Макіавеллі. Ці риси можна назвати реалістичними рисами, які з'являються як негативні наслідки державного управління. При створенні «Левіафану» (повна назва якого «Левіафан, або Матерія, форма й влада держави церковної й цивільної») Т. Гоббс відштовхується від постулату про природний стан людей «Bellum omnium contra omnes» («Війна всіх проти всіх») і розвиває ідею «Homos homini lupus est» («Людина людині вовк»). Люди, у зв'язку з неминучим винищенням при перебуванні в такому стані тривалий час, для збереження свого життя і загального миру, відмовляються від частини своїх «природних прав» і по негласно суспільній угоді наділяють ними того, хто зобов'язується зберегти вільне використання прав, що залишилися, - державу Державі, союзу людей, у якому воля одного (держави) є обов'язковою для всіх, передається завдання регулювання відносин між усіма людьми.
На цьому розгляд першого етапу розвитку державного управління як науки можна завершити та перейти до другого етапу становлення державного управління як науки, прослідкувати наявність соціальної складової у цьому етапі.
Цей етап представлено таким класиками управлінської думку: Л. Г'юмек, Ф. Тейлор, М. Саймон, Л. Ерхард, Г. Мюрдаль та інші.
Початком цього етапу можливо вважати процес визнання управління як науки. Лютер Г'юмек, теоретик у галузі управління, заявляє, що воно стає наукою тому, що, по-перше, сис-тематичнор вивчає явища, які можна згрупувати в різні теорії; по-друге намагається на систематизовані й основі зрозуміти, чому і як люди систематично працюють разом для досягнення певних цілей; по-третє, зробити ці системи співробітництва кориснішими для людства. Основа будь-якої науки - це можливість об'єктивно вимірювати явища, що вивчаються. Багато процесів в управлінській практиці важко піддаються вимірюванню внаслідок того, що відсутній механізм їх описання й аналізу. Це дає можливість керівникам-практикам стверджувати, що управління є скоріше мистецтво, якому можна навчитися тільки через досвід і яким досконало можуть оволодіти лише ті, які мають до цього талант.
Про те, що державне управління - це складна наука, говорить головний аргумент науковості - наявність загальних принципів, які визначають різні аспекти управління системами, а також власна методика та конкретні методики здійснення процесу державного управління [1].
Державне управління соціально-економічними процесами в суспільстві існує через різні інститути - правову систему, міністерства, відомства, місцеві органи влади тощо.
Сильним поштовхом до розвитку управління стала промислова революція XVIII століття, коли відбувався перехід до великих підприємств. Внаслідок цього в США з'явились школи менеджменту, вони розглядали управління в основному підприємствами. У 1911 році вийшла книга Ф. Тейлора «Принципи наукового управління», у ній описувалася концепція наукового управління, завдяки якій управління почало широко визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень. Але всі школи управління, які виникали у світи на початку ХХ сторіччя, надавали характеристику менеджменту організацій, процесам та принципам управління організацією як системою.
Риси державного управління як науки спостерігаються у дослідженнях вчених лише після світової кризи 1929-1933 років. Саме тоді має місце активне втручання капіталістичних держав у розвиток економічного життя. Яскравим прикладом цього є економічна реформа Л. Ер-харда, яка докорінно перетворила соціально-економічне життя Західної Німеччини.
Головним у цій реформі був акцент на вирішення соціальних проблем держави. Соціальним завданням держави став не розподіл соціальних благ, а забезпечення умов діяльності індивідів, здатних створити ці блага та самостійно піклуватися про себе. Цей принцип було покладено в основу всієї державної політики та створення необхідних умови для «економічного дива».
» следующая страница »
1 2 3 4 56 7 8