Відповідно до загального права власність розглядається як складний пучок правоможностей, які можуть розподілятися між багатьма суб’єктами. Проблема специфікації прав власності у даному випадку полягає не у визначенні єдиного власника для кожного ресурсу, а у закріплені суб’єкта за кожною правоможністю. При цьому один ресурс може набувати багатьох власників.
Одна з найбільш відомих і визнаних класифікацій правоможностей належить англійському юристу А. Оноре. У ній виділяються наступні права власника [21, с. 11-12]:
- право володіння, що полягає у “фізичному контролі над власністю і в намірі здійснювати винятковий контроль, у тому числі за посередництвом представників власника, агентів”[86, с. 271-272];
- право користування, тобто особистого використання речі;
- право розпорядження або управління; вирішення, як і ким річ може бути використана;
- право привласнення або право на доход, тобто на блага, що походять від попереднього особистого використання речі або від дозволу іншим особам користуватися нею;
- право на залишкову (капітальну) вартість, тобто на відчуження, споживання, зміну або знищення речі;
- право на безпеку, що гарантує імунітет від експропріації;
- право на передачу речі у спадок або згідно заповіту;
- безстроковість - необмеженість володіння правоможностями у часі, якщо інше не обумовлено спеціально у контракті;
- право на заборону шкідливого використання, тобто право заборонити використання речі, якщо це пов’язано з виробництвом негативних зовнішніх ефектів;
- відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість відчуження речі для сплати боргу;
- залишковий характер, що полягає у поверненні переданих кому-небудь правоможностей після закінчення терміну передачі.
Слід відзначити, що така форма закріплення прав власності краще будь-якої іншої відповідає реальному змісту майнових відносин у більш-менш розвинених економічних системах. Стосовно цього А. Олейник зауважує: “Підхід загального права до специфікації прав власності більш гнучкий і пластичний, що робить його особливо ефективним при укладанні складних угод на ринку, здійсненні будь-яких складних взаємодій між індивідами з приводу використання ресурсів” [49, c. 112].
Очевидно, що однією з основних причин труднощів із запровадженням в Україні нових організаційних форм ведення бізнесу було саме недостатнє правове врегулювання складних відносин власності, при яких кожен з їх учасників не володіє всією сукупністю правоможностей, а зберігає за собою лише деяку їх частину. Неоінституціональна теорія прав власності підводить до висновку, що проблеми розвитку акціонерних, лізингових, франчайзингових, трастових, холдингових і тому подібних компаній у країнах з перехідною економікою легше долати тоді, коли законодавство, якщо не повністю, то хоча б частково, опирається на принципи загального права.
Питання, що досліджуються теорією прав власності, безпосередньо стосуються вирішення ключової економічної проблеми - оптимального використання обмежених ресурсів. Головним об’єктом її уваги є система інституцій, які регламентують і впорядковують відносини між людьми з приводу обміну і привласнення обмежених благ. Ця система складається із:
» следующая страница »
1 ... 50 51 52 53 54 5556 57 58 59 60 ... 241