Проте проблема мирно не вирішилась. Французи продовжили тримати у В’єтнамі війська, і скоро почались незгоди, які переросли у війну.
«Жорстокість, з якою вона проводилась, висока ціна, яку французи за неї платили, змусила Францію поступово змінити свій політичний курс, внаслідок чого панування Франції в Індокитаї було майже повністю ліквідовано»
, — пише відомий французький дослідник Жан- Батіст Бюрозель.
Посилення лівих сил в ДВР, визначення Хо Ші Міна на відверто комуністичній позиції перетворили війну у В’єтнамі (1950—1954 рр.) з боку Франції з колоніальної, якою вона була з 1946 до 1950 років, на антикомуністичну. Це призвело до корінного повороту позиції США в Індокитаї від прихильного до уряду Хо Ші Міна спочатку до цілком протилежного — цілковитої підтримки Франції у цій війні.
Зрозуміло, що з того часу вже не йшлося про відновлення французького колоніального панування в Індокитаї. Мова йшла про встановлення там такого національного уряду, який міг би протистояти комунізму і зберегти країну в орбіті Заходу. Кандидатом на пост голови такого уряду обрали колишнього імператора Бао Дая. 8 березня 1949 р. між Бао Даєм та президентом Франції Венсаном Оріолем відбувся обмін листами, в яких встановлювались умови, за яких мав діяти південнов’єтнамський уряд в Сайгоні. Вони мало чим відрізнялись від угоди, укладеної 6 березня 1946 р., за якою Франція визнавала незалежність В’єтнаму у складі Французького союзу. А новим було те, що В’єтнаму дозволялось підтримувати дипломатичні відносини з Індією, Ватиканом та Сіамом
.
Згодом подібні угоди було укладено також з Лаосом (19 липня) та Камбоджею (9 листопада). Після цього Франція офіційно передала «свої повноваження» уряду Бао Дая. США та Великобританія визнали уряд Бао Дая, а також уряди Лаосу та Камбоджі (7 лютого 1950 р.) СРСР та КНР визнали уряд Хо Ші Міна (30 січня 1950 р.). Країна розкололася на дві держави — ДРВ на півночі В’єтнаму з столицею Ханой та Республіка В’єтнам (Південний В’єтнам) з столицею Сайгон. Кордоном між ними стала 17 паралель.
Проте жорстокі бої між армією ДРВ та партизанськими силами Південного В’єтнаму (В’єтмінь), з одного боку, та французькими військами та збройними силами Бао Дая, з другого, продовжувались. Франція отримувала широку військову допомогу від Сполучених Штатів, яка все зростала. ДРВ підтримували комуністичний Китай та Радянський Союз. Намагаючись переломити несприятливий хід подій, французький уряд надіслав у В’єтнам свого авторитетного воєначальника — маршала де Латр де Тасіньї. Проте це мало допомогло. Війна коштувала Франції великих матеріальних затрат та чималих людських жертв. Французький народ не бачив в цій війні нічого позитивного і назвав її «брудною війною». Індокитай як колонія був для Франції остаточно втрачений. Йшлося лише про престиж та про долю Французького союзу, за допомогою якого керівні кола Франції намагалися зберегти свій вплив у колишніх колоніях.
Так тривало з 1950 по 1954 рр., а всього французька війна у В’єтнамі тривала вже вісім років (з 1946 р. по 1954 р.). Комуністичні сили посилили тиск і завдали французьким та південнов’єтнамським військам серйозної поразки. Це сколихнуло нове незадоволення французької громадськості, яка вже розуміла, що Франція воює не за свої інтереси, а виконує роль авангарду антикомуністичних сил. Вимоги припинити війну зростали. Останньою спробою покращити становище було звернення французького уряду по допомогу до США, 4 квітня 1954 р. Франція просила американський уряд застосувати у В’єтнамі свої повітряні сили, а 24 квітня прем’єр-міністр Жозеф Ланьєль додав до цього прохання ввести у В’єтнам американські збройні сили.
Уряд Дуайта Ейзенхауера всіляко прагнув придушити комуністичні сили в Індокитаї, але обумовив американське втручання участю в операції Великобританії. Державний секретар Даллес прикладав титанічних зусиль, щоб організувати колективне втручання у в’єтнамську війну британського союзника, а може ще й Австралію, Нову Зеландію та ін. держави. Але зустрів з британського боку досить обережну позицію, британський прем’єр У. Черчілль, відомий як «лицар боротьби проти комунізму», вважав момент непідходящим. І 27 квітня 1954 р. сказав «ні». Франції лишилось сподіватись на більш-менш пристойне для неї мирне врегулювання в’єтнамської проблеми.
» следующая страница »
1 ... 47 48 49 50 51 5253 54 55 56 57 ... 187