У групі країн із середнім рівнем доходів протя0гом 60—90-х років XX ст. почали розрізняти так звані нові індустріальні країни (НІК). Вони відрізняються від більшості країн, що розвиваються, за багатьма параметрами. Деякі з них попри їхні суттєві особливості номінально вважаються країнами з розвинутою ринковою економікою, що свідчить про формування «нової індустріальної моделі розвитку». Репрезентують її країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика), Азії (Тайвань, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг) — індустріальні країни «першої хвилі», «першого покоління». «Другу хвилю» утворюють Малайзія, Індія, Тайланд, Чилі; «третю» — Кіпр, Туреччина, Індонезія, Туніс; «четверту» — Філіппіни. Очевидно, можна передбачити появу цілих зон нових індустріальних країн.
За методикою ООН при зарахуванні до НІК послуговуються такими критеріями:
— розмір ВВП на душу населення;
— середньорічні темпи зростання ВВП та інших макроеконо- мічних показників;
— питома вага обробної промисловості у ВВП (повинна бути не менше 20 %);
— обсяг експорту промислових виробів і їх частка в загальному експорті;
— обсяг прямих інвестицій за межами національної економіки.
Певною мірою ці критерії були вирішальними у своєрідному змаганні між двома основними моделями нових індустріальних країн: азіатською і латиноамериканською.
• Азіатська модель НІК. Вона передбачає розвиток національної економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок (експорт), її дотримувалися наприкінці XIX ст. США, після Другої світової війни — західноєвропейські країни і Японія.
• Латиноамериканська модель НІК. Орієнтована на розвиток імпортозамінного виробництва. Ця стратегія відіграла важливу роль в економічному прогресі деяких країн, що розвиваються, оскільки сприяла диверсифікації господарських структур: у багатьох країнах було створено нові виробництва (галузі), за багатьма важливими позиціями зріс рівень самозабезпечення. Однак динамічна й ефективна стадія імпортозаміщення не може довго тривати. У багатьох країнах, які роблять ставку на імпортозамі- щення виробництва як основну лінію модернізації економіки, неминуче настає криза. Її спричинюють «тепличні» умови існування національної економіки, заснованої на політиці протекціонізму, дешевих кредитів, відсутності конкуренції з боку іноземних фірм та ін. Тому, загалом, стратегія імпортозаміщення не сприяє докорінному посиленню ролі країн, що розвиваються, у світовому господарстві. Крім того, заміна імпорту власним виробництвом часто не послаблює залежність від зовнішніх чинників, а навіть посилює її.
Усе це зумовлює особливості побудови ринкової економіки, поглиблення диференціації країн, що розвиваються. Відчутно посилилася вона у 80-х — на початку 90-х років XX ст., що було наслідком сукупності багатьох соціально-економічних, політичних та інших чинників.
Структура світового господарства (за групами країн) наприкінці 90-х років XX ст.
Загалом структуру світового господарства наприкінці 90-х років XX ст. визначало співвідношення ВНП на душу населення та питомої ваги (у відсотках) за групами країн (табл. 5.1).
Таблиця 5.1
Групи країн |
ВНП на душу населення |
Питома вага, % |
||
Населення |
ВНП |
Експорт |
||
Увесь світ |
3962 |
100 |
100 |
100 |
у тому числі: промислово розвинуті (індустріальні) країни з ринковою економікою
» следующая страница » |