Окрім цих "підтеорій" слід зазначити також про його спроби об'єднати наші уявлення про найбільш загальні властивості та причини економічного зростання на основі історичного досвіду. Цьому присвячено багато його праць, зокрема "Загальні принципи сучасного економічного зростання" (1966 p.), "Рушійні сили економічного зростання: що показує історія?”{1981 p.). Ці статті піднімають завісу над деякими найглибшими ідеями С.Кузнєца про природу економічного зростання. У їх основі й надалі лежать його початкові уявлення, що збагачені великим досвідом роботи у галузі кількісних та історичних досліджень. Мова йде про його погляди на початкові імпульси та адаптивні реакції у процесі зростання, - погляди, яких він дотримувався у своїх власних працях, що стали фундаментом для багатьох сучасних досліджень у цій галузі.
С.Кузнєц вважав, що сучасне економічне зростання бере свій початок у науково-технічному прогресі. "Епохальна інновація, яка характеризує нинішню економічну епоху, полягає у розширеному застосуванні науки для розв ’язання проблем економічного виробництва ”
. Цю фразу можна розуміти таким чином, що С.Кузнєц вважав технологічний розвиток екзогенним відносно економіки фактором, але це буде правильно тільки частково. У всякому випадку, технологія представляє собою лише потенціал. "Головне полягає саме у застосуванні [науки], причому це відноситься не тільки до результуючого економічного зростання, але майже в такій же мірі - до ефекту зворотного зв'язку стосовно розвитку самої науки; виходить щось ніби самостимуляції економічного зростання ". У цьому круговороті можна виділити дві половини. Імпульс до зростання, можливо, і виникає У зв'язку з новим потенціалом, що відкривається технологічним прогресом, однак, якщо суспільство хоче цим потенціалом скористатися,
воно має спершу змінити свою інституційну структуру. А наступне використання науки у виробництві "у певному смислі еквівалентне створенню багатьох експериментальних лабораторій, які забезпечують нові дані для подальшого стимулювання наукового прогресу”1.
З початку 50-х років XX ст. зростає інтерес до проблем економічного зростання. У цей час загострилося суперництво Сполучених Штатів з Радянським Союзом, з Японією. Поступово почав вичерпуватися потенціал зростання, що виник у повоєнний період, посилилася увага до проблем розвитку країн "третього світу". Економісти стали займатися уточненням і конкретизацією економічного зростання, зріс інтерес до його моделювання2. Моделі економічного зростання створювалися для того, щоб знайти оптимальне співвідношення між факторами зростання, визначити умови, що забезпечували б бажані темпи і стабільність розвитку, досліджувати найважливіші пропорції, в тому числі між споживанням і нагромадженням.
Одна з найпростіших - модель визначення темпів зростання була розроблена англійським економістом Роєм Харродом і американським економістом Овсієм Домаром. Водночас їхня модель сильно перебільшувала нестійкість західної економіки і недооцінювала сили, що приводять до її зростання. З середини 50-х років почався новий етап розвитку теорії зростання. Адже на часі було вияснення та обґрунтування механізму постійних темпів економічного зростання. Ключову роль у цей період зіграла модель зростання Роберта Солоу3.
Основи цієї моделі були закладені в його праці "Внесок у теорію економічного зростання" (1956 p.). Учений прийшов до наступного висновку: основною причиною нестійкості економіки у моделі Харрода- Домара є фіксована величина капіталомісткості (а), що відображає жорстке співвідношення між факторами виробництва - працею і капіталом (K/L). Недивно, що у такому випадку один з цих факторів часто залишається "недовантаженим". У відповідності ж з принципами неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею повинні бути змінними (саме в цьому полягає неокласичний характер теорії
» следующая страница »
1 ... 160 161 162 163 164 165166 167 168 169 170 ... 279