З найдавніших контрактів виділимо позичку (лехит). Такий контракт укладався з обов'язковим дотриманням форми манци- пації. За такими ж обрядовими процедурами відбувалось і повернення боргу. Якщо ж борг не повертали, наслідки наставали негайно — без судового позову, у вигляді так званого накладення руки (тапш іціесііо), тобто боржник потрапляв у повне розпорядження кредитора. Однак упродовж 60 днів, як зазначалось, кредитор був зобов'язаний тричі виводити закованого в кайдани боржника на ринкову площу і оголошувати його борг. Якщо не було бажаючих сплатити борг і між боржником і кредитором не досягнено домовленості про, скажімо, відробіток боргу, то боржника можна було продати в рабство або навіть убити. Кредитори, якщо їх було кілька, могли розчленувати тіло боржника на частини (які, можливо, потім його родина мусила викуповувати для поховання).
Згодом законом Петелія 326 р. До н. Е. Було заборонено заарештовувати боржників, продавати їх у рабство чи вбивати. Відповідальність за борги переносили з особи на майно боржника. Тому, позбавлений безпосереднього забезпечення особистістю боржника, договір позички у стародавньому вигляді вийшов з ужитку.
Його змінив значно спрощений за формою контракт — стипу- ляція ^ириыю), яка не передбачала спеціальних обрядів. Кредитор ставив боржникові одне або кілька запитань, на які той відповідав за встановленою формою у присутності свідків. Переваги стипуляції, крім простоти, полягали ще й у тому, що таким усним способом можна було надати юридичну силу угодам різноманітного характеру: позичити гроші чи річ, сплатити борг, подарувати або обміняти якусь річ тощо. Якщо боржник у визначений термін не виконував зобов'язання, то кредитор міг притягнути його до судової відповідальності.
Із розвитком торговельно-грошових відносин у зобов'язаннях з договорів сталися суттєві зміни. По-перше, укладаючи контракти, приділялася увага справжньому змісту волі сторін, а не тільки зовнішній формі її вираження. По-друге, виникли і набули значного поширення контракти з двосторонніми зобов'язаннями. По-третє, для забезпечення виконання зобов'язання стягнення остаточно переносяться з особи на майно боржника. Римські юристи звели всі відомі їм контракти в певну систему і виділили з них чотири групи: вербальні, літеральні, реальні та консенсуальні. Підставою для наведеної класифікації договорів були відмінності в умовах і формі укладення угоди.
Усі інші види зобов'язань з договорів не вважались контрактами, їх називали пактами (расіїо) і спочатку вони не мали правових гарантій захисту. Лише деякі з них згодом стали користуватись юридичним захистом на підставі преторського едикту.
Вербальними контрактами називали такі угоди, які набували юридичної сили внаслідок виголошення певної, але простої словесної формули (vеrbіs — слово). До них належали стипуляція, заприсягання вільновідпущеника патрону, визначення посагу.
Літеральні контракти (ііиегае — буква) — це угоди, юридична сила яких базувалася на певній формі письмової угоди. Наприклад, записи в господарських книгах, які римляни вели дуже пунктуально, могли служити одним із доказів існуючого зобов'язання; або контракт, заснований виключно на записах у книгах обох сторін; або у взаємовідносинах римлян з перегринами існував так званий хірограф — документ (розписка), складений боржником про його борг, чи синграф — документ, складений від імені обох сторін про взаємні зобов'язання з їхніми підписами.
Реальні контракти. Якщо перші дві категорії контрактів вважалися формальними, то третя категорія — неформальні, їх юридична сила ґрунтувалася на фактичній передачі речі, що була предметом угоди.
Саме з цього моменту, а не після досягнення згоди, реальний контракт вважався дійсним. Назва походить від слова rеs — річ.
» следующая страница »
1 ... 176 177 178 179 180 181182 183 184 185 186 ... 215