Водночас неодмінно треба було забезпечити й інтереси кредитора. З цією метою, зберігаючи за боржником право власності на закладену річ, кредитору надано право розпоряджатися нею на випадок несплати боргу. Практика складалась так, що кредитор мав змогу або взяти заставлену річ у свою власність або продати її. Якщо після продажу отримана сума чи вартість речі перевищували борг, то надлишок слід було повернути боржникові.
Проте якщо заставлена річ передавалась кредиторові, то боржник вже не міг користуватись нею, отримувати прибутки. Тому для нього важливо було одержати позику та ще й зберегти заставлену річ у себе (скажімо, землю) до настання терміну платежу. Такий вид застави зі збереженням речі в боржника виник спочатку обхідним шляхом: річ, передана в заставу кредиторові, поверталась боржнику кредитором тимчасово, до вимоги. Це називалось прекарієм.
Згодом претори узаконили таку форму застави, коли закладена річ залишалась у володінні боржника до настання строку виконання ним зобов'язання, і продавалася тільки тоді, коли боржник був неспроможний сплатити борг, тобто якщо він не виконав зобов'язання. Така форма називалася іпотекою.
Зобов'язальні відносини. Зобов'язальні відносини між людьми передбачають певний юридичний зв'язок між ними з певними юридичними наслідками. У результаті таких відносин одна особа мала забезпечене державою право вимагати від іншої виконання або невиконання певних дій на свою користь.
Спочатку в римському праві були відомі дві основні підстави виникнення зобов'язань: з договору і з порушення прав приватних осіб (з правопорушення — делікту).
Характерною рисою обох видів зобов'язань була не тільки майнова, а й особиста відповідальність.
Зобов'язання з деліктів виникли у римському суспільстві першими, тоді, коли саморозправа і кровна помста поступилися місцем перед системою грошових стягнень, що накладалися владою на правопорушників.
У Законах XII таблиць передбачалися такі делікти.
1. Посягання на особу (rnjuria). Найперше це стосувалося тілесних пошкоджень. Якщо між сторонами не було досягнуто згоди щодо компенсації, то, як уже відомо, діяв принцип таліону — "око за око, зуб за зуб". Якщо пошкодження були тяжкими (голови, костей, ока), то таліон не застосовувався, а винного зобов'язували сплатити штраф: 300 асів за потерпілу вільну людину і 150 асів — за раба. За образу, легкі побої та інше встановлювали штраф 25 асів (табл. VIII, п. 2-4).
2. Крадіжка ^алит). Зобов'язання з цього делікту мали два види:
А) якщо злочинця було схоплено на місці злочину, то його віддавали в розпорядження потерпілого. Коли злодій чинив опір, то його можна було вбити, скликавши перед покаранням народ (очевидно, як свідків — табл. VIII, п. 12, 13). У першому випадку, за свідченнями одних римських юристів, злодій потрапляв у становище раба, за іншими — неоплатного боржника, який міг упродовж 60 днів відшкодувати потерпілому збитки, а якщо був неспроможний це зробити, то ставав рабом;
Б) якщо ж злодія не спіймали "на гарячому", але потім виявляли факт крадіжки, то його піддавали тілесному покаранню і могли віддати в розпорядження потерпілого або (якщо крадіжка була незначною) він мусив сплатити потерпілому подвійну вартість речі.
3. Пошкодження або знищення чужих речей ^аипит іціигіа datum). У Законах XII таблиць передбачено тільки окремі випадки знищення чи пошкодження чужих речей: якщо з необережності зламано чужу річ, то винний відшкодовував її вартість (табл. VIII, п. 5); якщо це зробила хатня тварина, то її слід віддати потерпілому або відшкодувати збитки (табл. Ill, п. 6); якщо потравлено або зжато чужий врожай, особливо таємно, вночі, то винного належало вбити; якщо це вчинив неповнолітній — сікти його або зобов'язати батьків повернути збитки у подвійному розмірі (табл. VIII, п. 9); підпалювачів чужої будівлі або складених скирд хліба — сікли і страчували; якщо підпал зроблений з необережності — відшкодовували збитки (табл. VIII, п. 10); за злісну порубку чужих дерев належало сплатити по 25 асів за кожне дерево.
» следующая страница »
1 ... 174 175 176 177 178 179180 181 182 183 184 ... 215