Історії держави і права зарубіжних країн

Римському приватному праву вже раннього періоду були відомі дві групи сервітутів — особисті та речові, або реальні.

Особисті сервітути надавали право користуватися чужою річчю певній (або декільком) особі. Речові сервітути надавали таке право не конкретній особі, а будь-кому. Саме вони були найдавнішими і стосувалися переважно землі. Речові сервітути поділялись на сіль­ські та міські. Найдавнішими були сільські. Серед них:

•   Іїег — право переходу через чужу землю;

•   Аstus — право переходу, прогону худоби, а також проїзду на во­зах;

•  Vіа — право проходу, прогону і проїзду (отже, кожний наступ­ний сервітут включав у себе попередній);

•       Аguаеdustus — право проведення через чужу ділянку води. Значно пізніше виникли міські сервітути. Як вважається, це зу­мовлено новою забудовою Риму після галльського нашестя і зни­щення міста в 390 р. До н. Е. Серед них можна виділити такі:

•   Право проведення через чужу ділянку стоку нечистот до спільної клоаки;

•   Право відведення дощової води через ділянку сусіда;

•   Право споруджувати будівлю впритул до глухої стіни сусідсько­го будинку;

•   Право вимагати, щоб будівлі сусіда не закривали доступу світла у вікна інших будинків.

Наприкінці раннього періоду Римської республіки виникли й особисті сервітути, очевидно, як результат заповітів. Серед них:

•   Usus — право особистого користування чужою річчю, причому плодами дозволяли користуватися тільки для особистих потреб, а не для продажу;

•   Usufructus — пожиттєве право користуватися чужою річчю та її плодами для продажу без права міняти суть речі (наприклад, не можна викопати став на ділянці). Річ можна було здавати в оренду третій особі;

•   Hаbіtаtіо — пожиттєве право мешкати в чужому будинку;

•   Орегае sеrvоrum vel animalium — пожиттєве право користувати­ся працею чужого раба чи тварини.

Всі ці особисті сервітути відрізнялися від звичайної оренди тим, що право користування чужими речами, надане конкретним осо­бам, було для них пожиттєвим і не залежало від зміни власника речі. Крім того, воно здебільшого було безоплатним. Суб'єкт цих сервітутів міг за винагороду передавати іншим особам здійснення за цими сервітутами своїх прав.

Сервітути впродовж тривалого часу належали до категорії ман- ципованих речей. Отже, надавали сервітутні права формальним актом манципації або в процесі фіктивного спору щодо права влас­ника на річ. Їх захист здійснювався на підставі спеціального позо­ву — асйо соnfessоrіа. Цей позов суб'єкт сервітуту подавав проти будь-якої особи, котра перешкоджала здійснювати його права.

Поява преторської і провінціальної власності висунула питання про захист відповідних їй сервітутів, наданих без квіритських фор­мальностей.

Крім того, практика виробила два нові способи встановлення сервітутів.

1.           Особи, які бажали встановити сервітут, укладали між собою неформальну угоду (расш). Вона потім підкріплювалася вже фор­мальною обіцянкою особи, на чию річ сервітут накладався (s^u- Міо), надати реальну можливість користуватися цим сервітутом іншій особі.

2.           Фактичне надання користування сервітутом. Діяльністю преторів були створені ще два нові види користу­вання чужими речами:

•   Право побудови на чужій землі будівлі та користування нею за щорічну платню;

•   Право користуватися чужою землею з умовоіо щорічної платні за це.

Останній сервітут майже збігався з орендою.

Ще одним видом прав на чужі речі було заставне право. В пер­ший період історії римського права інституту застави не існувало. Воно виникло пізніше. Проте спочатку (якщо річ давалась креди­тору як гарантія стосовно повернення боргу) боржник мусив роз­раховувати тільки на "добру совість", порядність кредитора, бо обов'язок останнього повернути річ після сплати боргу не був юридичне забезпеченим. Цю прогалину знову ж таки заповнили претори, надаючи боржникам (якщо сплачено борг) право на позов у разі, коли кредитор не повертав заставленої речі.

 

« Содержание

» следующая страница »
1  ... 173 174 175 176 177 178179 180 181 182 183  ... 215