Речове право. З давніх часів в основі права власності лежало володіння якою-небудь річчю. Під правом власності римські юристи розуміли найповніше, виняткове панування над річчю у вигляді володіння, використання і розпорядження нею (jus utendi et abutend^. Проте володіння і власність не були поняттями тотожними. Для наявності факту володіння треба було мати річ і ставитись до неї, як до своєї. Власник речі завжди був і її володільцем. Однак володілець не завжди був власником речі (наприклад, злодій). Власник у певні моменти міг і не володіти річчю (здавши її в оренду або позичивши), а володілець мусить мати річ у себе. Проте не кожне фактичне панування над річчю, її наявність у когось визнавали юридичним володінням, а лише таке, що поєднувалось з наміром ставитись до речі, як до власної.
За римським правом, усі речі поділялись на категорії. Особливе значення мав поділ на речі, вилучені з цивільного обігу (res ех^а соттегсіит), і речі, які перебували в цивільному обігу (res іп соттегсіо).
До першої категорії належали храми, предмети релігійного культу, місця поховання, міські укріплення, громадська земля, море, береги, проточна вода, повітря, тобто речі, які перебували в загальному користуванні.
Всі інші речі зараховували до другої категорії. У свою чергу, речі, які перебували в обігу, тобто були предметом майнових угод, поділяли на: а) рухомі й нерухомі; б) манциповані та неманципо- вані. Нерухомістю були земля і все, що з нею органічно пов'язане (дерева, криниці, копальні тощо), а також капітальні будівлі. Всі інші речі вважались рухомими.
Різниця між манципованими (res тапсірі) та неманципованими (res ms тапсірі) речами полягала в тому, що перенесення права власності для перших передбачало особливо урочистий акт — ман- ципацію. Нагадаємо: у присутності повноправних римських громадян — п'ятьох свідків і вагаря з вагою покупець торкався речі, вдаряв міддю по вазі або клав на неї символ речі, якою розраховувався за куплену річ, і промовляв певну формулу. Продавець теж торкався речі, "передаючи" право на неї покупцеві, й також промовляв обрядові слова. Без цього договір вважався недійсним.
До манципованих речей належали землі в Італії, раби, велика свійська худоба (що ходила під ярмом і сідлом), сільські сервітути (право користування чужою річчю). Всі інші речі належали до не- манципованих, тобто могли переходити з рук у руки шляхом простої передачі, без зайвих формальностей.
Поділ речей на рухомі та нерухомі, манциповані й неманципо- вані засвідчив, що об'єктом приватної власності спочатку були рухомі речі. Акт манципації переконував, що частина рухомих речей, які мали значення для сільського господарства, а також земля були об'єктами родової і сімейної власності значно більше, ніж інші речі. Тому в процесі виникнення приватної власності зберігалась і тенденція стосовно захисту інтересів сім'ї та роду.
Набути право власності, крім купівлі-продажу, можна було також шляхом фіктивного судового процесу (іп jurе сеssіо). Покупець і продавець з'являлися до претора, і покупець заявляв, що на підставі квіритського права ця річ належить йому. Якщо продавець не заперечував, то претор визнавав за покупцем право власності на цю річ. Отримане таким способом право власності називали кві- ритською власністю, оскільки воно ґрунтувалося на Законах XII таблиць. Сюди ж належали і такі формальні способи набуття власності, як її присудження в спорі про розподіл майна ^ judісаtіо); розпорядження влади про виділення з державної землі ділянок у власність громадян; отримання частки майна, захопленого в завойовницьких війнах і розділеного між воїнами.
Простішими були способи набуття власності, що ґрунтувалися на праві народів. Вони здійснювались без зайвих формальностей і публічності. Найважливішими з них були традиція (trаdіtiо), тобто проста передача речі в присутності свідків; окупація (оссирайо) — захоплення речі; володіння за давністю (ишрано).
» следующая страница »
1 ... 171 172 173 174 175 176177 178 179 180 181 ... 215