Політична економія

У групі країн із середнім рівнем доходів протя0гом 60—90-х ро­ків XX ст. почали розрізняти так звані нові індустріальні країни (НІК). Вони відрізняються від більшості країн, що розвиваються, за багатьма параметрами. Деякі з них попри їхні суттєві особли­вості номінально вважаються країнами з розвинутою ринковою економікою, що свідчить про формування «нової індустріальної моделі розвитку». Репрезентують її країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика), Азії (Тайвань, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг) — індустріальні країни «першої хвилі», «першо­го покоління». «Другу хвилю» утворюють Малайзія, Індія, Тай­ланд, Чилі; «третю» — Кіпр, Туреччина, Індонезія, Туніс; «чет­верту» — Філіппіни. Очевидно, можна передбачити появу цілих зон нових індустріальних країн.

За методикою ООН при зарахуванні до НІК послуговуються та­кими критеріями:

—              розмір ВВП на душу населення;

—               середньорічні темпи зростання ВВП та інших макроеконо- мічних показників;

—              питома вага обробної промисловості у ВВП (повинна бути не менше 20 %);

—               обсяг експорту промислових виробів і їх частка в загально­му експорті;

—              обсяг прямих інвестицій за межами національної економіки.

Певною мірою ці критерії були вирішальними у своєрідному змаганні між двома основними моделями нових індустріальних країн: азіатською і латиноамериканською.

•                 Азіатська модель НІК. Вона передбачає розвиток національ­ної економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок (екс­порт), її дотримувалися наприкінці XIX ст. США, після Другої світової війни — західноєвропейські країни і Японія.

•                  Латиноамериканська модель НІК. Орієнтована на розвиток імпортозамінного виробництва. Ця стратегія відіграла важливу роль в економічному прогресі деяких країн, що розвиваються, ос­кільки сприяла диверсифікації господарських структур: у бага­тьох країнах було створено нові виробництва (галузі), за багатьма важливими позиціями зріс рівень самозабезпечення. Однак ди­намічна й ефективна стадія імпортозаміщення не може довго тривати. У багатьох країнах, які роблять ставку на імпортозамі- щення виробництва як основну лінію модернізації економіки, не­минуче настає криза. Її спричинюють «тепличні» умови існуван­ня національної економіки, заснованої на політиці протекціоніз­му, дешевих кредитів, відсутності конкуренції з боку іноземних фірм та ін. Тому, загалом, стратегія імпортозаміщення не сприяє докорінному посиленню ролі країн, що розвиваються, у світово­му господарстві. Крім того, заміна імпорту власним виробниц­твом часто не послаблює залежність від зовнішніх чинників, а на­віть посилює її.

Усе це зумовлює особливості побудови ринкової економіки, поглиблення диференціації країн, що розвиваються. Відчутно по­силилася вона у 80-х — на початку 90-х років XX ст., що було на­слідком сукупності багатьох соціально-економічних, політичних та інших чинників.

Структура світового господарства (за групами країн) наприкінці 90-х років XX ст.

Загалом структуру світового господарства наприкінці 90-х ро­ків XX ст. визначало співвідношення ВНП на душу населення та питомої ваги (у відсотках) за групами країн (табл. 5.1).

Таблиця 5.1

Групи країн	ВНП на душу населення	Питома вага, %
Населення	ВНП	Експорт
Увесь світ	3962	100	100	100
у тому числі: проми­слово розвинуті (інду­стріальні) країни з ринковою економікою   « Содержание » следующая страница » 1  ... 386 387 388 389 390 391392 393 394 395 396  ... 452