Відмітною рисою цієї концепції є поділ функцій між ринком і державою. Оскільки власність на засоби виробництва перебуває головним чином у приватному володінні й основні рішення приймаються на ґрунті відносин товарообміну, суспільний добробут багато в чому залежить від ефективності ринкових відносин.
Представники держави не вправі командувати приватним бізнесом. Разом з тим державні службовці зацікавлені в процвітанні приватного підприємництва, оскільки воно прямо пов’язане з їх власним матеріальним і політичним становищем (за посередництвом податків, окладів, політичної стабільності тощо). На цій підставі можна зробити висновок, що демократична держава є єдино можливою формою держави загального добробуту.
Аналіз функціонування ринкового механізму показує, що в міру розвитку масштабів виробництва, складності й швидкості змін в індустріальному суспільстві слід розширити діапазон регулювання й контролю ринкового механізму за допомогою державних органів.
В Україні й країнах СНД ще не сформовані економічні відносини між апаратом державних чиновників і компактною масою платників податків. Ці відносини мають абстрактний характер. Чиновницький апарат «вибиває» податки за допомогою силових методів і структур, що не може вважатися демократичними заходами.
Формування демократичного суспільства, побудованого на принципах незалежності особистості, має розглядатися як центральне питання політичного мислення незалежно від того, чи йде мова про нове суспільство, чи про збереження в майбутньому того, що є найкращим у сьогоденні. Політик має розглядатися як представник суспільства, призначений розв’язувати конфлікти між соціальними групами, які ті не в змозі розв’язати самотужки.
Домінування політики над економікою в роки панування комуністичної ідеології - це історичний нонсенс, що відкинув країни соціалістичної системи на багато років назад. Ще більший нонсенс - заклик лівих сил у парламентах країн СНД: «Назад до світлого майбутнього».
У цьому зв’язку сучасна соціологія переглядає свої канони, віддаючи належне реальним процесам, що відбуваються у суспільстві.
Багатьма соціологами вже визнано, що протиріччя між працею й капіталом має розглядатися як «індустріальний конфлікт», розв’язати який можна лише на шляхах його інституціоналізації. Згідно з цією точкою зору класова боротьба як би не придушується, а регулюється, вводиться в русло співробітництва й взаємної відповідальності між працею і капіталом. Роль держави в підтримці політичної стабільності полягає в тому, щоб переконати конфліктуючі сторони в перевазі легальних, законних засобів розв’язання спорів, у тім, що саме ці засоби щонайкраще відповідають їхнім інтересам, і застосування насильства в кінцевому підсумку неефективно. Це завдання може бути успішно виконано якщо: 1) політична стабільність забезпечується сильним і гнучким апаратом насильства й примусу, але держава може використати цей апарат лише в рамках існуючих законів; 2) капітал сам по собі як власність не має великого значення для робітничого класу й профспілок. Для трудящих важливі його владно-розпорядчі, управлінські функції; інакше кажучи, робочий рух зіштовхується не з капіталом - власністю, а з капіталом - функцією. Саме з цією особливістю капіталу й ведеться боротьба, при цьому не ставляться під сумнів принцип і право приватної власності. Помилково вважати, начебто у світі існує якийсь єдиний і недиференційова- ний капіталізм. Напроти, сучасній світовій системі властиві різні типи суспільств, засновані на різних організуючих принципах, або «законах розвитку». Відповідно до цього розрізняються три головні стадії їх розвитку: 1) примітивний капіталізм; 2) конкурентно-індивідуалістичний капіталізм; 3) пізній капіталізм. Саме в пізньому капіталізмі вирішального значення набувають приватнопідприємницькі корпорації, і роль держави може бути зрозуміла лише в контексті їхньої діяльності.
» следующая страница »
1 ... 49 50 51 52 53 5455 56 57 58 59 ... 224