Як справедливо зауважує У. Моторнюк, “вже самі по собі частота і систематичність труднощів в економічному зростанні інноваційного типу як в адміністративній, так і в перехідній економіці, примушують звертатися до обставин більш глибинного фундаментального характеру” [34]. Ці обставини, як стверджує ряд авторів [24; 37-39], обумовлені більшою мірою правовими, соціально-культурними та психологічними факторами. Вивчення їх “... відкриває нові можливості у дослідженні процесів економічної динаміки, дозволяє зрозуміти їх рушійні сили і причини” [24].
Отже, на сьогоднішній день у державі не напрацьовано скільки-небудь ефективного механізму управління інноваційною діяльністю. Більшість рекомендацій опираються на висновки неокласичної теорії, яка пропонує для вирішення проблем економічного зростання змінювати сфери і напрямки розміщення обмежених ресурсів, виділяючи серед них пріоритетні. Теоретично це видається досить простим. І, хоча неокласики не визначають інструменти перерозподілу ресурсів, практично для цього стали використовувати регулюючі дії держави, яка визначає пріоритетні напрямки розвитку науки та техніки і виділяє необхідні для цього ресурси. Такий варіант інноваційної політики виходить з наявності науково-технічних та соціально-економічних проблем і передбачає для їх вирішення розробку різних державних програм чи інших прямих форм державної участі у регулюванні інноваційних процесів.
Однак у підприємницькій практиці досить часто виникає необхідність у швидкій розробці і впровадженні нової техніки чи технології, на що держава не може і не має впливати. А оскільки загальний економічний розвиток складається із результатів економічної діяльності окремих підприємницьких структур, то їх незацікавленість у залученні інновацій нівелює зусилля держави щодо їх активізації. І ці перешкоди, які криються великою мірою у сфері мотивації, не можуть бути усунені прямим адмініструванням. Як наголошувалось нами раніше, “складнощі виникають через недосконалість системи стимулів і мотивів, що вирішальним чином впливають на напрямки і масштаби вкладення коштів. А стимули і мотиви знаходяться у тісній залежності від особливостей інституційної та організаційної структури того чи іншого суспільства. Вона може значно відрізнятися і тим самим обумовлювати істотну різницю у рівнях та темпах економічного розвитку” [26].
Норт Д. [37], досліджуючи інституційні зміни і їх вплив на темпи та напрямки економічного розвитку різних країн, приділив велику увагу інститутам як параметрам економічної системи, вказуючи, що вони структурують стимули в процесі людського обміну - політичного, соціального і економічного [37, с. 11].
Російський вчений Г. Колодко вказує, що термін “інститути” слід використовувати у широкому та вузькому сенсі. Саме у вузькому сенсі він дає визначення інститутів як правил “... ринкової гри, встановлених законом та організаціями, які забезпечують дотримання цих правил всіма економічними суб’єктами, використовуючи стимули, винагороди і покарання” [27]. В українській науковій термінології поряд з поняттям “інститути” у їх вузькому сенсі використовується термін “інституції” [25; 37], що, на наш погляд, є точнішим за змістом. Крім того, використання терміну “інституції” дає змогу не змішувати поняття “інститут” у широкому і вузькому сенсі. Тому надалі, говорячи про правила економічної поведінки, вживатимемо термін “інституції”.
Інституції можуть бути формальними, тобто офіційно зафіксованими у правових актах, які мають юридичну силу, і неформальними, такими, що беруть початок “від суспільно переданої інформації як частини спадщини, котру називаємо культурою” [37, с. 52] та існують у вигляді морально-етичних норм, традицій, звичаїв, правил, стереотипів поведінки тощо. “Інституційні обмеження охоплюють як заборону індивідам щось робити, так і умови, за яких іноді їм дозволяється здійснювати певні види діяльності. Тому за ... визначенням, вони правлять за основу, на якій відбувається людська взаємодія” [37, с. 12].
» следующая страница »
1 ... 85 86 87 88 89 9091 92 93 94 95 ... 241