За цим критерієм розрізняють чотири основні підгрупи країн, що розвиваються:
• нові індустріальні країни;
• країни-нафтоекспортери;
• середньо розвинуті країни;
• найменш розвинуті країни.
У цілому ж для цієї групи країн характерними є: відносно низький рівень розвитку продуктивних сил, нерозвинутість ринкових відносин, монополізм економічної влади держави, засилля іноземного капіталу, велика зовнішня заборгованість тощо.
Однак між цими країнами є й певні відмінності, які стосуються: розвитку ринкових засад в економіці, місця у міжнародному поділі праці, розмірів і структури економічного потенціалу, структури експорту, частки у соціально-економічній структурі традиційних укладів, місця національного капіталу в економіці, співвідношення його з іноземним капіталом.
Як приклад складностей перехідного переходу наводять досвід країн Латинської Америки: Аргентини, Болівії, Бразилії, Чилі, Мексики, Перу, де ринкові реформи тривають майже два десятиріччя. Хоча латиноамериканські країни повністю не прийняли доктрин соціалістичної систем (окрім Куби, частково Нікарагуа і Перу), їх економіку у 60 — 70-х роках вважали чимось середнім між капіталізмом і соціалізмом. Майже всі вони бралися за проведення інтенсивної державної індустріалізації, в якій уряд ставав напрямною силою. Хоча держава і не претендувала на управління всією економікою, продукція державних підприємств становила більше половини всього обсягу промислового виробництва.
У процесі індустріалізації було націоналізовано багато провідних галузей промисловості. Передбачалось, що під контролем держави підприємства зможуть розвиватися більш високими темпами. Намагаючись захистити провідні галузі — сталеливарну, енергетичну та вугільну від іноземної конкуренції, уряди вдавалися до запровадження високих тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.
Окрім того, уряди обіцяли надійні соціальні гарантії робітникам, вбачаючи в них свого політичного «партнера» у справі інтенсивної індустріалізації. Промисловим робітникам, особливо державного сектору, гарантувалося довічне працевлаштування, високі заробітки, пенсійні пільги тощо.
Однак розрахунки виявилися хибними. Важка промисловість так і не досягла належної конкурентоспроможності, а забезпечення соціальних гарантій стало занадто дорогим заходом для держави.
Робітники вимагали й отримували такі заробітки та соціальні пільги, що виходили за межі фінансових можливостей підприємств. Унаслідок цього підприємства зазнавали величезних збитків, що починали підточувати економічні підвалини держави. На державних підприємствах процвітала корупція. У 70-ті 318
роки уряди більшості латиноамериканських країн взяли у міжнародних банків позички на величезні суми, частково задля того, щоб підтримати систему, яка розвалювалась.
Однак економічне оздоровлення не сталося, а самі країни заборгували величезні суми, сплатити які вони були неспроможними.
За таких умов і розпочалися справжні ринкові реформи, створення замість одержавленої економіки нової ринкової системи, заснованої на принципах приватної власності. При цьому вони свої реформи розпочали з розв’язання головних завдань: боротьба з високою інфляцією, відкриття економіки для впливу міжнародної конкуренції, приватизація державних підприємств, зміна юридичної системи з метою захистити права приватної власності. На це все їм довелося витратити понад 5 років. Лише після цього економічне оздоровлення у цих країнах починало набувати твердої ходи: скорочення інфляції і швидке економічне зростання.
» следующая страница »
1 ... 165 166 167 168 169 170171 172 173 174 175 ... 220