А війна у В’єтнамі чимдалі ставала все тяжчою для обох сторін. Американська авіація завдавала руйнувань господарству ДРВ, втрат та страждань народу В’єтнаму. Американські ж війська зіткнулись з небувалими труднощами партизанської війни в непролазних хащах в’єтнамських джунглів, в умовах нестерпної спеки, коли смерть чекала їх за кожним кущем, у кожній селянській оселі. До того ж військові сили В’єтнаму, замість того, щоб в ході війни виснажуватись і ослаблюватись, навпаки, з часом все сильнішали: давалась в знаки допомога, яка у великих розмірах надавалась їм з боку як СРСР і КНР, так і інших соцкраїн.
Американська сторона робила спробу «в’єтнамізувати війну» — перекласти основний тягар війни проти ДРВ та НФВ на південнов’єт-
намські збройні сили, зробити так, щоб «азіати воювали проти азіатів»
. Але в них з цього нічого не вийшло. Виходило так, що скільки б американці не воювали, які б серйозні удари противнику не завдавали, а знищити його вони не могли.
31 січня 1968 р. збройні сили НФВ розпочали «новорічний наступ» — атакували понад сто міст Південного В’єтнаму, серед яких і Сайгон, де пробились до центру міста і трохи не захопили американське посольство. Це була серйозна поразка окупантів, яка показала, що не лише в’єтнамські села перебувають в руках сил НФВ, але й в містах окупантам загрожує серйозна небезпека.
Уряд США гостро реагував на ці події: військового міністра Роберта Макнамару було замінено Кларком Кліффером, командуючого американськими військами у В’єтнамі генерала Вестморленда змінив генерал Абрамс. Президент Джонсон вдався до ряду заходів по вирішенню в’єтнамської проблеми шляхом переговорів. З травня по жовтень 1968 р. в Парижі велись переговори між представниками США і ДРВ, але згоди досягнуто не було.
Складний «дипломатичний трикутник» Генрі Кіссінджера
В листопаді 1968 р. лідер республіканської партії Річард Ніксон нарешті переміг на президентських виборах в США
і 20 січня 1969 р. в’їхав у Білий дім. У «спадщину» від попередників-демократів він отримав тяжку війну у В’єтнамі, малоприємну обіцянку Кеннеді терпіти під носом США комуністичну Кубу (Ніксон вважав це принизливим для США) і провалену політику «наведення мостів» Джонсона — адже ніяких сприятливих для США «мостів» з СРСР та іншими соцкраїна- ми наведено не було. А президентські вибори «ультра правий Ніксон»
виграв у певній мірі завдяки тому, що обіцяв американцям припинити війну у В’єтнамі і послабити міжнародну напругу: їм набридло втрачати близьких в далекому, непотрібному їм В’єтнамі і очікувати кожного дня радянську атомну бомбу собі на голову.
Слід було враховувати і фактор значного покращення відносин між ФРН і СРСР та іншими соцдержавами Східної Європи («нова східна політика Віллі Брандта») і сприятливий розвиток європейської інтеграції, який міг послабити американський вплив на Західну Європу.
Отже, в своєму посланні конгресу 18 лютого 1970 р. під назвою «Нова стратегія в інтересах миру» президент Ніксон підкреслював необхідність «спиратися не лише на силу, а й на переговори з протилежною стороною». Велику роль в проведенні цієї складної зовнішньополітичної лінії США відіграв талановитий американський міжнародник і дипломат Генрі Кіссінджер
.
В основу свого нелегкого «дипломатичного трикутника» — США, — СРСР, — КНР Кіссінджер поставив класичний дипломатичний принцип: ворог моїх ворогів — мій друг. З цих позицій з моменту розриву між двома великими комуністичними державами, СРСР і КНР, і перетворення їх з друзів на ворогів, Сполученим Штатам вигідно було скористатись цим і встановити з однією з цих держав, менш загрозливою для США, комуністичним Китаєм, якщо не дружні, то хоча б нормальні відносини, спрямовані проти найбільш загрозливої для США сторони — Радянського Союзу. Перепоною в цьому для США були вкрай ворожі відносини між США і КНР, значно ворожіші, ніж відносини між США і СРСР.
» следующая страница »
1 ... 115 116 117 118 119 120121 122 123 124 125 ... 187