У працях В. Парето (1848 - 1923) заслуговує на увагу аналіз співвідношення попиту і пропозиції, а отже, споживання і виробництва як основних складових рівноваги економічної системи, застосування критеріїв оцінки виміру співвідношення переваг конкретного індивіда, тобто виявлення порядкових величин, що характеризують черговість таких переваг, використання "кривих байдужості" (відображають збереження сумарних корисностей товарів у різних комбінаціях їх наборів з одночасним наданням переваги окремим комбінаціям), введення в науковий обіг поняття "суспільна максимальна корисність " (за якої розподіл ресурсів є оптимальним якщо не поліпшується становище певного раціонально мислячого суб'єкта без погіршення добробуту інших).
У методологічному контексті важливим є його намагання створити економічну теорію, яка б не базувалась на поняттях цінності і корисності. Внаслідок цього він довів хибність визначення сукупної корисності як суми індивідуальних корисностей. Цілком слушно він стверджував, що за допомогою кількісних методів виміряти корисність товару неможливо,
внаслідок чого він запропонував метод оцінювання ступеня пріоритетності для покупця, а тому споживачі вартості розглядаються ним згідно з критерієм переваг.
Неокласичному напряму економічної науки удару завдала сама практика капіталістичного розвитку, зокрема криза 1929-1933рр., активне втручання держави в макроекономічні процеси з метою встановлення рівноваги економічної системи. Основи концепції і методології цього напряму були значно порушені появою і розвитком кейнсіанської теорії. Вихід з глибокої економічної кризи 1929 - 1933 рр. і весь наступний розвиток народного господарства більшості розвинутих країн світу грунтувався на активному втручанні держави в економіку. Кейнсіанство аргументувало неспроможність ринкової економіки забезпечити рівновагу економічної системи та необхідність державного регулювання макроекономічних процесів та ін. Це змусило представників неокласичного напряму переглянути деякі постулати своєї концепції. Зокрема, вони перестали заперечувати необхідність державного втручання в економіку, але обмежували грошово-кредитними методами регулювання з метою забезпечення механізму дії досконалої конкуренції. Найповніше ця різновидність неокласичного напряму втілилася в концепції монетаризму.
в®1 Монетаризм та практика його втілення. Ця сучасна економічна концепція є різновидом неолібералізму, в якій еклектично поєднані окремі неокласичні концепції. В ній гроші та грошова система розглядаються як вирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика - як найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Монетаризм виник у середині 50-х років XX ст. (у збірнику "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей"(1956) за редакцією професора економіки Чиказького університету М. Фрідмена тлумачилося це питання). Успадкувавши суб'єктивістський підхід, монетаризм намагався доповнити застарілою філософською базою позитивізму.
Теоретико-методологічні витоки монетаризму - ідеї представників першого раннього етапу меркантилізму, які обстоювали монетаризм і проголошували гроші (у XV - XVI ст. - золото і срібло) єдиною формою багатства, а державне регулювання зводили до заходів щодо надходження їх у країну і недопущення вивезення з країни. Ці витоки доповнені принципами ліберального ринкового фундаменталізму (слова
Дж.Сороса) - домінування вільної конкуренції, приватної власності та економічної свободи від втручання держави в розвиток економіки.
Передумовою виникнення монетаризму у XX ст. була критика теорії Дж. Кейнса наприкінці 30-х років американськими економістами Л. Мізесом і Ф. Хаєком - представниками австрійської школи політичної економії так званого "другого покоління", або представниками сучасного неолібералізму. Однак монетарна концепція, одним із постулатів якої є кількісна теорія грошей (виникла у XVI - XVIII ст.), у
» следующая страница »
1 ... 44 45 46 47 48 4950 51 52 53 54 ... 279