. Снуюча як пануюча тіньова структура, елітна економіка утворює, відповідно до своїх потреб, і тіньову політичну, соціально-економічну інфраструктуру, яка обумовлює тіньовий режим функціонування рядових суб’єктів господарювання.
Головним видом монополії, яка є системоутворюючим атрибутом для функціонування паразитичного елітного сектора, виступає монополія на експлуатацію адміністративного ресурсу органівдержавної влади на свою користь.
^кування елітної економіки за межами впливу, регулювання та контролю державної влади, виведення її з-під контролю суспільства перетворює її на наймогутнішу частину сучасної тіньової діяльності — на основний двигун, каталізатор поширення тінізації економічного життя через перекладання фіскального тягаря на плечі пересічної економіки. Поява елітного сектора як головного тінізатора економіки ділить тіньовий економічний простір на три основні частини—тіньовий елітний сектор; тіньовий ординарний (сектор середнього та малого бізнесу); тіньовий архаїзований (неформальний) сектор. Питома вага останнього серед мікро- і малих вітчизняних підприємств в даний час становить близько 70% виробництва
.
Елітна економіка, з огляду на своє домінуюче становище в економічній структурі, виступає як один із головних механізмів, які є підсилювачем деградації та архаїзації суспільних відносин через тиск західного способу економічного життя на економіку селянського (традиційного) суспільства, посилення в ній процесів тінізації та криміналізації.
Наявність елітної економіки в умовах глибокої кризи системи державного управління означає накопичення високого рівня соціальних суперечностей у суспільстві. Одним із репрезентативних показників кризи соціальних відносин в цих умовах є посилення нерівномірності розподілу доходів в українському суспільстві. Така нерівномірність традиційно яскраво виражена у Латинській Америці та Африці (середнє значення коефіцієнта Джині в країнах Латинської Америки наближається до 0,5, трохи менше у країнах суб-сахарської зони).
Проте найбільший негативний прогрес у цій галузі (за врахування того, що коефіцієнти Джині характеризуються досить високою стабільністю у часі) мають саме країни з трансформаційною економікою: середнє значення коефіцієнта Джині зросло для них з 0,25 у середині 80-х років до 0,30 у середині 90-х
. Як наголошено у дослідженні Бранко Мілановича
, найшвидше зростання нерівності індивідуального розподілудоходів відбувалося у країнах колишнього СРСР. Так, приріст коефіцієнта Джині за період 1987/1988—1993/1995 рр. склав (у нисхідному порядку) для Казахстану, Киргизької Республіки майже 30%, Росії, України — 24%, Литви — 14%, Молдови, Естонії — 12%, Туркменістану — 12%, Латвії — 7%, Узбекистану та Білорусі — 5%. У таких країнах Центральної та Східної
Європи, як Чеська Республіка, приріст склав лише 7%, Польща, Словаччина та Угорщина — 2% (див.табл.3.3).
Таблиця 3.3
|
Країна |
1987-1988 |
1993-1995 |
|
Естонія |
23 |
35 |
|
Латвія |
23 |
31 |
|
Литва |
23 |
37 |
|
Польща |
26 |
34 |
|
Словаччина |
20 |
19 |
|
Угорщина |
21 |
23 |
|
Чехія |
19 |
27 |
|
Середнє незважене у країнах Центральної та Східної Європи |
22,1 |
29,4 |
|
Білорусь |
23 |
28 |
|
Казахстан |
26 |
33 |
|
Киргизія |
26 |
55 |
|
Молдова |
24
» следующая страница » |