«Від потужності банківської системи значною мірою залежить стійкість економіки перед світовими фінансовими і економічними кризами. Катастрофа банків означає зникнення величезних капіталів і розорення великої кількості вкладників — підприємств і фізичних осіб. Банки Росії в кризі 1998 року втратили 54,5 млрд доларів. Слабка банківська система не може підтримувати реальну економіку. Вона кредитує здебільшого спекулятивні операції, в тому числі власні дочірні підприємства, заробляє на високоприбуткових державних облігаціях. При відпливі портфельних інвестицій інвесторів-нерезидентів така банківська система неспроможна виправити стан справ.
Із суми зовнішнього боргу України (а це понад 10 млрд доларів) на міжнародні фінансові організації припадає: на Світовий банк — понад 1 млрд доларів, на Міжнародний валютний фонд (МВФ) — понад 2 млрд доларів, на Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) — понад 66 млн доларів, на міжнародні кредитні лінії — понад 1 млрд доларів...Головне — не поступатися національними інтересами та обраним державою курсом економічних перетворень. На нашу думку, вплив міжнародних організацій на економіку України є неоднозначним. З одного боку, ці організації стимулюють деякі структурні перетворення, що в цілому корисні, однак підштовхування до жорсткої монетарної політики, штучного підтримання обмінного курсу валюти і лібералізації зовнішньої торгівлі сприяє затягуванню економічної стагнації та підводить країну до межі фінансового краху. Зараз кредитори домагаються зниження державних (а по суті соціальних) видатків, підвищення тарифів на комунальні послуги й енергію, а це ще більше стисне внутрішній ринок. Виникла реальна загроза перетворення України в кабального боржника з сировинним експортним виробництвом та імпортним наповненням внутрішнього ринку» [81, с. 51—52].
Ми поділяємо думку, що досягнення оптимального співвідношення у складі банківської системи має ґрунтуватися, окрім поточних ринкових потреб, ще й на цілеспрямованій державній політиці, яка має сприяти досягненню міжгалузевої та міжрегіональної пропорційності економічного розвитку. На практиці реалізація указаного диференційованого підходу здійснюється з урахуванням конкретних умов, у яких функціонують кредитні установи у різних регіонах. Останні з цією метою найбільш доцільно поділити на три основні групи, проводячи у кожній з них відповідну політику. «Перша група — центральний регіон, де зосереджена ділова активність, що вимагає належного банківського обслуговування центрального бюджету, організації міжбанківського валютного і фондового ринків, а також може бути покладено на великі багатофіліальні фінансові установи, що володіють відповідними ресурсами і технічними можливостями. Діяльність дрібних і середніх банків у цих умовах може бути орієнтована на обслуговування місцевих підприємств відповідного масштабу.
Друга група — регіони із значною концентрацією великого промислового виробництва (наприклад, східні) потребують відповідного широкомасштабного ресурсного забезпечення, яке формується або місцевими великими банками або філіалами великих кредитних установ із фінансових центрів.
Третя група — регіони з переважанням сільськогосподарського виробництва та відносно невеликих промислових підприємств, де доцільним є переважання місцевих дрібних та середніх банків з функціями обслуговування відповідного за масштабами бізнесу» [84, с. 94].
Таке розмежування регіонів з урахуванням специфіки їхнього економічного розвитку, орієнтація політики щодо стимулювання створення і діяльності відповідних банківських установ є умовним. Кінцевою метою розвитку банківської системи має бути формування такої системи банківських установ, яка б забезпечувала суб’єктів фінансових відносин усім необхідним набором банківських послуг.
» следующая страница »
1 ... 63 64 65 66 67 6869 70 71 72 73 ... 381