Відхилення від золотого паритету були незначними. Межі відхилення валютного курсу від монетарного паритету називали золотими мітками. Нижня межа дорівнювала монетарному паритетові за вирахуванням витрат на пересилання золота. Вона відповідала мінімальному курсові національної валюти і називалася нижньою золотою міткою. Зі зниженням курсу валюти країни до її нижньої золотої мітки золото вивозилось з цієї країни. Тому таку мітку називали ще експортною золотою міткою. Верхня межа відхилень валютного курсу від монетарного паритету дорівнювала монетарному паритетові плюс витрати на пересилання золота. Вона відповідала максимальному курсові валюти країни і називалася верхньою золотою міткою. З підвищенням курсу валюти до цієї мітки золото надходило до країни. Тому верхню золоту мітку називали імпортною золотою міткою.
У попередньому прикладі витрати на пересилання золота з Англії до США у розрахунку на 1 ф. ст. становили 2,7 цента. Тому максимальний курс фунта стерлінгів у доларах (імпортна 356
золота мітка) дорівнював 4,867 + 0,027 = 4,894 дол., а мінімальний курс (експортна золота мітка):
4,867 - 0,027 = 4,840 дол.
Золотий стандарт не лише фіксував курси валют, а й автоматично коригував дефіцит і надлишки платіжних балансів.
Хоча золотий стандарт мав такі переваги, як стабільні валютні курси та автоматичне коригування дефіцитів і надлишків платіжного балансу, в ньому були й недоліки. Головний — жорстке “прив’язування” національної валюти, а отже, і всієї економіки, до золота, що заважало:
1) макроекономічній перебудові економіки в період економічних криз, безробіття та інфляції;
2) проведенню незалежної монетарної політики, насамперед державами, які не добувають золота та ін.
Найповніше недоліки системи золотого стандарту далися взнаки в період світової економічної кризи (Великої депресії) 1929 — 1933 рр. Унаслідок цього система золотого стандарту зазнала краху.
Для закладення підвалин нової міжнародної валютної системи у1944 р. в американському місті Бреттон-Вудсі, штат Нью- Гемпшир, відбулася міжнародна конференція союзних, у Другій світовій війні, країн. На цій конференції було досягнуто домовленості про створення системи регульовано-фіксова- них валютних курсів. Цю систему назвали Бреттон-Вудською. Для регулювання валютних відносин країн було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ця світова валютна система проіснувала до 1971 року.
Бреттон-Вудська система характеризувалась такими ознаками:
— кожна країна — член МВФ установлювала номінальний золотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет валют, а відтак і валютний курс;
— кожна країна зобов’язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни;
— країни — члени втратили право на необмежену кількість девальвацій своєї валюти. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ.
— поряд із золотом роль світових грошей офіційно було закріплено за доларом США.
США взяли на себе зобов’язання обмінювати долари, якими володіли країни—члени МВФ, на американське золото. Була встановлена ціна на золото — 35 дол. за тройську унцію (31,1035 г золота). Таким чином, у Бреттон-Вудській системі роль валютних резервів виконували одночасно золото та долар США.
Завдяки тому, що світові запаси золота зростали повільно, долар США ставав дедалі вагомішим світовим резервом. Тобто країни намагались нагромаджувати долари. Одночасно золотий запас США зменшувався. Суттєве перевищення маси доларів у світі, особливо в Європі (євродолари) над золотим запасом США змусив останніх відмовитись від вільної кон- вертованості доларів у золото (Рішення президента Ніксона від 15 серпня 1971 р.).
» следующая страница »
1 ... 187 188 189 190 191 192193 194 195 196 197 ... 220