Європа - Америка: нелегкий шлях до «мирного співіснування»
Карибська криза впритул наблизила світ до прірви третьої світової війни і спонукнула «сильних миру цього» з жахом зазирнути за її обрій. І хоч через короткочасність кризи пересічні люди світу, зайняті повсякденними справами, і не встигли, можливо, відчути жахливу небезпеку, керманичі супердержав, незалежно від політичної орієнтації і пульсації адреналіну в крові змушені були тверезо оцінити конкретну реальність і спробувати відійти від незламного відстоювання своєї «правди» і перейти до пошуків компромісу. Можна сказати, що карибська криза відіграла в міжнародних відносинах роль певної «шокової терапії» і проклала стежку до розрядки. Хоча стежка була довгою і нелегкою, на ній стояла маса перешкод, великих і малих.
Особливості радянсько-американських відносин після Карибської кризи
Як не парадоксально, а наявність зброї масового знищення в обох існуючих світових блоках була і стримуючою силою в розвитку міжнародних відносин, примушувала обидві сторони поважати ту «рівновагу сил», яка склалася на початку 70-х років.
Зовнішня політика обох супердержав, безперечно, мала враховувати ті, досить помітні, зміни, які відбулись в обох блоках за післявоєнний період. Чимало написано про зміни у зовнішній політиці СРСР у зв’язку зі змінами вищого партійно-державного керівництва — Сталін, Хрущов, Брежнєв. Зміни, звичайно, були. Проте керівництво зовнішньою політикою залишалось в руках тих самих осіб, зокрема міністра закордонних справ СРСР Андрія Громика. І це накладало на неї помітний відбиток. Тому — кілька слів про Громика і його політичні переконання.
Людина з самих «низів», з білоруського села, яка піднялась на світовий щабель завдяки радянській владі, Громико був безмежно відданий цій владі. Політичний досвід зробив його політиком дуже обережним
, але в той же час дуже «принциповим» у відстоюванні зовнішньополітичних інтересів СРСР. Пік підйому Громика припав на період Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу, коли він в період грандіозних перемог радянських збройних сил був надзвичайним і повноважним послом СРСР в США (1943—1946 рр.) і відчув величезну повагу до своєї Батьківщини не лише з боку США, а й усього світу. У нього назавжди залишилось почуття того, що СРСР — головна країна світу. З ним він знаходився на найвищих дипломатичних посадах і тривалий час керував радянською зовнішньою політикою. І Громико вважав необхідним ні в чому не принизити велич СРСР, не поступитись бодай хоч трохи опонентам: краще ні до чого не домовитись, ніж поступитися. Містер «Ноу» — так назвали Громика на Заході — влучно відбивало це
. А установка на «мирне співіснування двох систем», яка намітилась ще в останні роки правління Сталіна і набула характер основи зовнішньої політики СРСР за Хрущова, а потім і Брежнєва, нічого твердо не визначала і давала Громику можливість діяти «за обставин», але завжди «твердо».
Американські державні секретарі не відчували таких почуттів і керувались зовнішньополітичними «доктринами»: «стримування» (Трумена), «відкидання» або «масованої відплати» (Ейзенхауера), «гнучкого реагування» або «дозованого використання сили» Дж. Кеннеді), «наведення мостів» (Л. Джонсона), «реалістичного стримування» (Р. Ніксона) і т. ін. В радянсько-американських відносинах після смерті Рузвельта не було періоду, коли б їх можна було назвати дружніми.
Проте обидві сторони розуміли необхідність «мирно співіснувати», бо альтернативи цьому не було. Йшлося тільки про те, що мали на увазі сторони під цим гаслом. В СРСР під «мирним співіснуванням» мались на увазі «нормальні» (тобто не ворожі) відносини по державній лінії і при цьому — ніякого замирення по лінії ідеології — комунізм з капіталізмом замиритись не можуть! Тобто, комунізм буде всіляко сприяти тому, щоб в світі перемогла «найбільш прогресивна» комуністична система.
» следующая страница »
1 ... 102 103 104 105 106 107108 109 110 111 112 ... 187