Окремої уваги заслуговує питання, що стосується охорони земель. Ряд норм чинного Закону України «Про охорону земель» [2] у самій загальній формі регулює питання охорони земель. Позитивним є те, що згідно Закону охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворів (екосистем) з урахуванням мети й характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей. Що ж стосується правової охорони земель, то законодавством установлено, що носії земельних прав здійснюють конкретні заходи, щодо утримування охорони земель. Але дані вимоги нічим не підкріплені. По-перше, якщо це обов'язок власників земельних ділянок та землекористувачів, то в кожному окремому випадку вона повинна бути конкретизована. По-друге, залишається відкритим питання про наслідки, які наступають при невиконанні суб'єктом цього обов'язку. Тобто в законодавчому порядку не прописані положення щодо відповідальності землевласників та землекористувачів за зниження родючості ґрунту, не встановлена матеріальна оцінка заподіяної шкоди й порядок відшкодування збитку. У Німеччині, наприклад, після закінчення строку оренди за результатами аналізів ґрунтових зразків діяльність землекористувача оцінює служба охорони ґрунтів. Якщо показники родючості ґрунтів будуть гірше тих, при яких він починав працювати, його чекає великий штраф [1]. Державний технологічний центр охорони родючості ґрунтів України деякою мірою забезпечує моніторинг змін показників родючості, розробляє так звану агрохімічну паспортизацію полів, але при чиннім законодавстві їх роль зводиться лише до статистичних звітів і оцінок. Вона не впливає (і не може цього робити) на існуючий рівень ефективного використання ґрунтів.
Що стосується державного фінансування заходів щодо охорони земель, то фактично виділяються кошти з державного бюджету тільки в межах 1,5-2,5% від необхідної суми [3]. Внаслідок недоліку коштів на виробництво відбудовних заходів від негативних природних і антропотехногенних змін, родючість ґрунтів, їх якісний стан погіршується, рівень продуктивності сільськогосподарських угідь у переважній більшості господарств залишається низьким. Результатом невиконання вимог природоохоронного законодавства щодо раціоналізації землекористування й охорони земель є деградація ґрунтового покриву, яка в деяких регіонах досягла критичного стану.
Значною мірою забезпечення високого рівня якості та безпеки продовольства залежить від функціонування ефективної системи державного регулювання й контролю якості продовольства, значення якої підвищується в умовах глобалізації продовольчого ринку й лібералізації торгівлі продукцією сільськогосподарського походження. Основним нормативним документом, що визначає обов'язкові параметри безпеки продуктів харчування в Україні дотепер є застарілі «Медико-біологічні вимоги й санітарні норми якості продовольчої сировини й харчових продуктів» [4], розроблені Міністерством охорони здоров'я СРСР в 1989 році. Санітарні норми давно не відповідають вимогам сучасності, велика кількість показників безпеки харчових продуктів в Україні взагалі не нормується, відповідно, й не контролюється. Це означає, що до експортованих з України харчових продуктів застосовують більш тверді вимоги щодо показників безпеки, а діюча система продовольчого права допускає імпорт продовольчих товарів нижчої якості. Незважаючи на це, Міністерство охорони здоров'я України ще не розробило нові стандарти безпеки та якості продуктів і не запропонувала відповідного документа. Слід зазначити, що відповідна Комісія, яка створена при Кабінеті Міністрів ще в 2006 році, дотепер так і не запрацювала, хоча саме до її функціональних обов'язків і віднесене вивчення світового досвіду, виробництво відповідного аналізу, надання кваліфікованих рекомендацій відповідним до служб та інше. У Російській Федерації, наприклад, норми медико-біологічних вимог переглядалися вже тричі, з урахуванням змін, які відбуваються у світовім законодавстві та у законодавстві ЄС.
» следующая страница »
1 2 34 5 6