Звичайно, приоритетні інтереси Японії концентрувались у Південно-Східній Азії. Японія була зацікавлена отримувати тут широкий доступ до джерел сировини і природних ресурсів. І хоча до кінця 60-х років відносини Японії з країнами Південно-Східної Азії були досить обмеженими, Японія робила зусилля для досягнення цієї мети. В 70-ті роки підтримані урядом японські монополії за допомогою «мирної єни» змогли утвердитися на азіатських ринках, зокрема на ринках країн АСЕАН1, де японський імпорт перевищив імпорт США і західноєвропейських країн. Разом з цим, природно, посилювався і політичний вплив Японії в цих країнах. Японський уряд докладав зусиль проти того, щоб АСЕАН не перетворилась на замкнене економічне угруповання. Прем’єр-міністр Японії Т. Фукуда об’їхав столиці країн АСЕАН і в серпні 1977 р. в Манілі декларував принципи відносин Японії з цими країнами, що отримали назву «доктрини Фукуда» або «Манільської декларації». Зміст її зводився до відмови Японії від ролі воєнної держави і її готовності будувати відносини з країнами Південно-Східної Азії на грунті партнерства і рівноправності, сприяти їх перетворенню на процвітаючі держави. «Доктрина Фукуда» відіграла помітну роль у формуванні концепції «тихоокеанського співробітництва» (ТОС), яка розроблялась офіційним Токіо понад 15 років. Сутність її зводилась
до грандіозного плану: створення замкненого угрупування п’яти індустріально розвинутих країн — Японія, США, Канада, Австралія та Нова Зеландія, в якому скасовуються митні тарифи, але зберігається свобода митної та торговельної політики щодо держав — не членів об’єднання. Ідея створення ТОС зустріла різний прийом: якщо країни АСЕАН спочатку поставились до неї застережливо, вбачаючи в ній прагнення Японії до домінування в регіоні, а згодом приєднались до неї, то США з самого початку не поспішали її підтримувати, вбачаючи в ній зазіхання на ліквідацію виключного становища США як глобалістської держави.
Індо-пакистансько-китайський вузол
Розподіл Британської Індії при отриманні незалежності на дві держави — Індію та Пакистан з метою уникнення релігійних зіткнень між індуїстами та мусульманами не призвів до спокою в цьому великому регіоні. Там встановилась напружена атмосфера перманентного протистояння, в основі якої стояла невирішена спірна проблема Кашміру. Вона стала причиною спалахування періодичних військових зіткнень між трьома сусідніми державами: Індією, Пакистаном і Китаєм.
З північним сусідом — Китаєм дружні відносини у Індії так і не склалися. Не зважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки між двома державами поглиблювались. Китай не зайняв чіткої позиції в перманентному індо-пакистанському конфлікті з приводу Кашміру і більше схилявся на бік Пакистану. Відсутність чіткого прикордонного розмежування між Китаєм та Індією, (загальна протяжність кордону
—5,5 тис. км) особливо в умовах великого високогірного району Гімалаїв, в Тибеті, викликала часті прикордонні сутички, які підривали можливість встановлення сталих відносин між сусідніми країнами і створювало між ними стан напруги.
Такі сутички в період 1959—1962 рр. переросли у серйозний військовий конфлікт. Він розпочався у березні 1959 р. у зв’язку з подіями в Тибеті. Тут комуністична влада встановила жорстоку політику, особливо проти будистських монахів, яких там було чимало. В Тибеті спалахнув антикитайський збройний виступ протесту тибетців, який комуністична влада не лише придушила силою, але й розпочала військовий наступ на індійську територію під приводом того, що туди втікло чимало монахів на чолі з далай-ламою
. В період з 20 жовтня по 20 листопада 1962р. між Китаєм та Індією відбулась «коротка війна» (хоча дипломатичні відносини розірвані не були). Під тиском переважаючих сил китайських військ індійські війська змушені були відходити, і китайці займали індійську територію. Цікаво, що США тоді надали Індії допомогу зброєю і матеріалами негайно, не дочекавшись навіть укладення з цього приводу угоди
» следующая страница »
1 ... 133 134 135 136 137 138139 140 141 142 143 ... 187