Ефективність державного управління в контексті євроінтеграції України

Економічний та монетарний (валютний) союз — це процес гармонізації економічної та монетарної політики країн — членів Союзу з метою запро­вадження єдиної валюти. Він був предметом обговорення Міжурядової конференції, проведеної у грудні 1990 році. У Договорі про ЄС передба­чається досягнення союзу у три етапи:

О перший етап (01.07.1990—21.12.1993): вільний рух капіталу між країнами — членами ЄС, тісніша координація економічної політики та співпраця між центральними банками;

О другий етап (01.01.1994—31 12.1998): конвергенція (зближення) економічної та монетарної політики країн-членів (з метою забезпечення стабільності цін та систем державних фінансів);

О третій етап (з 01.01.1999): створення Європейського Центрально­го Банку, визначення обмінних курсів та запровадження єдиної валюти.

Від початку третього етапу економічного та монетарного союзу 1 січня

1999 року в ньому брали участь одинадцять країн. Чотири держави — чле­на Європейського Союзу не погодилися прийняти єдину валюту або тому, що вони так вирішили — згідно з протоколами-додатками до Договору про ЄС, що дають їм таке право (Велика Британія та Данія), або тому, що їм не вдалося виконати критерії конвергенції, визначені Маастрихтським Договором (Греція та Швеція). Греція приєдналася з 1 січня 2001 року.

Економічно-соціальний комітет (англ. ECOSOC — Economic and Social Committee) — дорадчий та експертний орган Європейського Союзу, який забезпечує представництво різних соціальних та економічних груп (на­приклад, виробників, селян, комерсантів, ремісників) в Європейському Союзі. Нині складається з 222 представників різних економічних та со­ціальних країн Європейського Союзу, обраних Радою ЄС на чотири роки. Згідно із положеннями Ніццького Договору кількість представників об­межена до 350 осіб, призначених кваліфікованою більшістю. Причому визначення державою представників до Комітету залежить від виконан­ня ним обраних функцій на регіональному рівні або функції, підпоряд­кованої політично обраному органу на регіональному рівні.

Електронна Європа (e-Europe). Ініціативу “Електронна Європа” запо­чаткувала Європейська Комісія в грудні 1999 року та підтримала Євро­пейська Рада в Лісабоні в березні 2000 року. Ухвалений пізніше документ

—                “Електронна Європа—інформаційне суспільство для всіх” — становить частину так званої “лісабонської стратегії”, згідно з якою до 2010 року економіка Європейського Союзу має стати найконкурентнішою і найди- намічнішою в світі. На шляху до “електронної Європи” ініціатива визна­чила такі ключові цілі:

•   привести цифрові технології та Інтернет до кожного громадянина, в кожну оселю, школу, підприємство та державну установу;

•    подолати цифрову “неписьменність” у Європі через культуру підприємництва, відкриту до застосування нових інформаційних техно­логій;

•   забезпечити соціальну лояльність інформаційного суспільства.

Щоб виконати ці завдання, Комісія ухвалила в травні 2000 року план

дій “Електронна Європа 2002”, а в червні його затвердила Європейська Рада у Фейрі (Португалія). Головні заходи мали на меті заохочувати кори­стування Інтернетом, робити його дешевшим, швидшим та безпечнішим і залучати до цього людські й фінансові ресурси. У червні 2001 року додав­ся план дій “Електронна Європа+” для країн-кандидатів, а в червні 2002 року Європейська Рада в Севільї (Іспанія) ухвалила вже наступний план дій — “Електронна Європа 2005”.

ЕКЮ — це спеціальний запис на рахунках Європейського фонду ва­лютного співробітництва. Він крім офіційного курсу має ще й ринковий. Квота національних валют у структурі екю визначається економічним потенціалом кожної країни. Структура екю переглядається один раз на 5 років. Якщо питома вага якоїсь із валют кошика змінюється більш ніж на 25%, то структура екю може бути переглянута.

 

« Содержание

» следующая страница »
1  ... 203 204 205 206 207 208209 210 211 212 213  ... 224