Основним способом захисту права приватної власності (квірит- ської) була віндикація (геі vіndісаtіо). Це речовий позов власника речі щодо людини, незаконно володіючої його річчю. При цьому власник речі повинен був довести своє право на спірну річ. Закони XII таблиць призначали певні строки щодо можливості за давністю вирішувати належність речей: рухомих — рік, нерухомих — два роки. Тобто, якщо упродовж цього часу до володаря речі претензій ніхто не висував, то річ ставала його власністю (крім крадених речей).
Зміни у праві власності. Нові види власності. У другому періоді Римської республіки відбуваються суттєві зміни у праві власності. Воно втрачає сімейний характер і стає суто індивідуальним. Зросла кількість суб'єктів права власності, стали простіші та різноманітніші способи придбання речей. Поруч з квіритською власністю виникли нові види власності: власність перегринів, преторська (бо- нітарна) власність, провінційна власність (муніципій) та ін.
Власність перегринів спочатку не користувалась визнанням і правовим захистом у Римі. Але після Пунічних воєн (III—II ст. До н. Е.) Рим перетворився з суто італійської у середземноморську державу, став одним із центрів світової торгівлі й змушений був визнати право власності осіб, які не були римськими громадянами.
Внаслідок діяльності преторів створюються формули судових позовів спеціально для захисту права власності перегринів. Отже, з'явився новий інститут права власності — власність перегринів.
Розвиток торгівлі, концентрація приватної власності на землю та інші речі, що належали до категорії манципованих, у руках знаті призводили до того, що тривала, складна й урочиста процедура манципації не дотримувалась, втрачала первісне значення. Якщо річ набували без формальностей, які передбачало квіритське право, то в разі потреби людина для захисту своїх прав могла звернутися до претора. У свою чергу претор, не маючи права порушити форми і вимоги старих цивільних законів, як виняток, своєю владою міг дати потерпілому право на позов проти тих, хто порушував його інтереси як володільця. З погляду квіритського права володілець не був власником речі, бо не дотримав формальних вимог при укладенні угоди, проте набута ним річ рішенням претора вводилась до складу його майна, і він мав право на її захист (іп tonis). Звідси походить термін для цього виду власності — бонітарна власність.
Преторська, або бонітарна, власність поступово набула такого ж захисту, як і квіритська. Зусиллями преторів для бонітарних власників створювали формули позовів на зразок віндикаційних. Внаслідок цього дедалі частіше суперечності між старим квіритським правом і правом преторським завершувались перевагою останнього, а квіритське ставало jus gumtum nudum, тобто суто квірит- ським правом, не захищеним претором.
Преторська власність сприяла звільненню приватної власності від пережитків родоплемінних відносин, що закріплювались кві- ритським правом.
Крім власності перегринів і преторської (бонітарної), у другому періоді республіки виникає провінційна власність, яка мала своїм об'єктом землі та інше нерухоме майно завойованих територій (провінцій). Вважалося, що землі у провінціях належать усій римській общині, її громадяни мали доступ до цієї землі на правах володіння за певну орендну плату. Однак невдовзі ця форма володіння стала самостійним видом права власності, для захисту якого були створені формули спеціальних позовів, які нагадували вінди- каційні.
Права на чужу річ. Зростання чисельності населення в Італії, наявність дрібного і середнього землеволодіння, сімейні поділи землі та майна, близькість сусідських ділянок, будівель — усе це потребувало, з одного боку, певного обмеження права власності людини, а з іншого — надання їй права користування чужими речами для певних цілей, при цьому нічим суттєвим не ущімлюючи власника речі. Отже, ще у квіритському праві виникли так звані сервітути, що розглядалися спочатку як право на частину чужої речі для повного і найліпшого використання власного майна.
» следующая страница »
1 ... 172 173 174 175 176 177178 179 180 181 182 ... 215