Щоправда, іноді намагалися обмежити жорстокість у поведінці господарів з рабами. Так, на початку нашої ери видано закон Пет- ронія, згідно з яким господар міг віддати раба на розправу диким звірам лише за вироком судді.
Звичайно, не в усіх рабів становище було таким тяжким. Раби (зокрема з Греції, Єгипту) могли бути вчителями дітей господаря, лікарями, скульпторами, поетами, управителями маєтків та довіреними особами. Вони інколи мали навіть своїх рабів, заробляли гроші, одержували від господаря подарунки (землю, будинок), але нерухомість залишалася все ж таки власністю господаря. Такі раби могли користуватися ринком, тобто продавати — купувати, але від імені господаря. За деякими винятками, така діяльність рабів на господаря жодних зобов'язань не накладала. Матеріальне становище його в разі дій раба могло лише поліпшуватись, однак не погіршуватись, бо тоді дії раба, що завдавали господареві шкоди, вважались недійсними.
2. Звільнення на волю рабів за ініціативою держави. Це мало місце переважно в разі значної заслуги рабів перед суспільством, державою. Неодноразово, як засвідчує історія, римські урядовці, сенат довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, заплановані повстання, таємні переговори з іноземними державами, наближення і плани чужих військ тощо. Таких рабів-доно- щиків держава викупляла у власників, звільняла від рабства, давала грошову винагороду, іноді навіть надавала право римського громадянства.
Інші випадки викупу рабів у власників (примусові) — у зв'язку з систематичною надзвичайно жорстокою поведінкою господаря з рабами. Рабів тоді не звільняли, а продавали іншому господареві.
Держава могла продати або дати волю покинутому (вигнаному) господарем рабові (наприклад, господар його вигнав як непотрібного через хворобу, старість).
Правове становище відпущених з рабства людей (libertini) визначалося становищем їхнього останнього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їхня правоздатність була обмеженою. Вільновідпущеники не могли обіймати виборних посад у державі, брати шлюб з вільнонародженими. Зберігалася моральна і матеріальна залежність звільнених від їхніх колишніх господарів. Вільновідпущеник повинен був на свята і з нагоди інших урочистих подій приносити господареві подарунки, надавати різні послуги, підтримку, працювати певну кількість днів у його господарстві. Без дозволу магістрату він не мав права пред'явити господареві чи його дітям позов у суді. Господар на випадок смерті вільновідпущеника, якщо в того не було дітей, успадковував його майно. Інтереси патрона гарантувались ще й тим, що коли вільновідпущеник не виконував передбачених під час обряду звільнення обов'язків стосовно господаря, то колишній господар мав право карати винного на свій розсуд. У випадках значних проступків винний карався державними органами. В період імперії "невдячного" вільновідпущеника могли знову віддати в рабство його колишньому власникові або продати, а його вартість віддавали господареві.
Якщо звільнення раба відбувалося без дотримання встановлених правил і обрядів або якщо власник раба був латином, то звільнені набували права латинян. Вони не тільки не мали політичних прав і не могли брати з римлянами шлюб, а й не мали права заповідати своє майно, взагалі складати заповіти, їх діти без дозволу влади не могли спадкувати майно батьків; якщо власником раба був перегрин, то й звільнений ставав перегрином; якщо ж власник (римський громадянин) був визнаний негідним мати права римського громадянина, то й звільнений позбавлявся цих прав. Інтереси таких людей захищались лише нормами jus gentium, і вони не могли мешкати в Римі і в межах 100 миль довкола.
» следующая страница »
1 ... 103 104 105 106 107 108109 110 111 112 113 ... 215