Саме Конференцію Ріо-де-Жанейро можна вважати відправною точкою у формуванні всесвітньої
концепції сталого розвитку. Проте передчуття еколого-економічної небезпеки, а також відповідальність за долю майбутніх поколінь, сприяли зародженню ідеї сталого розвитку ще у другій половині ХХ ст. Саме темі попередження екологічної катастрофи та ресурсного виснаження науковці ряду країн, починаючи з 1970-х років, присвятили ряд своїх робіт. Зокрема, це праці Д.Х. Медоуз та Д.Л. Медоуз, Г.Е. Далі, Р. Стіверз [19-21].
У 1987 р. в доповіді "Наше спільне майбутнє" Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку під головуванням екс-прем'єра Норвегії Г.Х. Брундланд, основну увагу приділила необхідності "сталого розвитку", як розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління без завдання шкоди можливості майбутнього покоління задовольнити свої власні потреби. Це формулювання поняття "сталий розвиток" зараз широко використовується як базова в багатьох країнах. Крім того, вона стверджувала, що основна ідея людських суспільств має полягати в активізації пошуку кращого життя, добробуту [2, с. 5156]. Тобто, цілком зрозумілим є те, що без стимулювання сталого розвитку добробут теперішніх, а особливо прийдешніх поколінь, неможливий.
Ідеї сталого розвитку були офіційно проголошені, як вже зазначались, на Конференції з навколишнього середовища і розвитку, що проводилась в Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Ця конференція розглядала оточуюче середовище і соціально-економічний розвиток як взаємопов' язані і взаємозалежні області. У головному документі, прийнятому на цій конференції, "Порядок денний на ХХІ століття", що розглядався в якості програми всесвітнього співробітництва, сталий розвиток пов' язується з гармонічним досягненням наступних цілей: високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу, задоволенні потреб людей і збереженні сталого розвитку протягом тривалого періоду [4, с. 142]. Досягнення поставлених цілей можливе лише за допомогою обґрунтованої політики стимулювання сталого розвитку.
На сьогодні можна стверджувати, що єдиним оптимальним варіантом досягнення сталого розвитку регіонів є ідея регіональної рівноваги. Вона випливає з єдиного суспільного оптимуму, неодноразово порушених у теорії економічного розвитку Й. Шумпетера та теорії загальної економічної рівноваги (у працях Л. Вальраса, А. Курно, В. Джевонса, А. Маршалла та ін.).
Вперше стан рівноваги в системі "природа -людина" був охарактеризований Н.Ф. Реймерсом. У своїх працях він запропонував кілька визначень поняттю рівноваги, проте всі вони зводяться до наступного:
1) рівновага в системі "природа - людина" є станом динамічним (квазістаціонарним) - система у даному стані перебуває деякий час або змінюється;
2) рівновага обмежена в історії людства тиском гоподарства на середовище існування людей, яке ще зберігає природні умови життя людини як виду - існують межі антропогенного впливу;
3) рівновага дає максимальний соціо-еколого-економічний ефект протягом умовно безкінечного часу [22, с. 426-431].
Серед вітчизняних вчених значний поступ у напрямку висвітлення стану рівноважної регіональної соціо-еколого-економічної системи зробили Б. Г. Данилишин та Л. Б. Шостак. Зокрема, під рівноважним сталим розвитком вони розуміють систему суспільного виробництва, за якої досягається оптимальне співвідношення між економічним розвитком, нормалізацією якісного стану природного середовища, ростом матеріальних і духовних потреб населення [8, с. 10].
Б. В. Буркинський, В. Н. Степанов та С. К. Ха-річков запропонували дивитись на сталий розвиток через призму динамічної рівноваги. Зокрема, сталий розвиток еколого-економічної системи, на їх думку, є здатністю цієї системи витримувати зміни, створені зовнішніми і внутрішніми впливами в економічних та екологічних підсистемах, а також здатність збереження визначеної динамічної рівноваги [4, с. 142].
» следующая страница »
1 2 34 5 6 7 8 9 10 11 12