. Радянська ж сторона довго вовтузилась, доки розкачалась на допомогу. Вона в основному закликала Індію до припинення військових дій та встановлення миру. Хоча в кінцевому результаті СРСР все ж чітко став на бік Індії і засудив дії Китаю.
Військові дії між Китаєм та Індією припинились Китаєм в односторонньому порядку 20 листопада 1962 р., коли він вирішив, що китайські війська досягли тієї лінії, яку КНР вважав своїм справжнім кордоном. Після цього Китай зажадав відведення військ обох держав на 20 км від «лінії фактичного контролю». В разі невиконання Китай загрожував Індії «відповідним ударом».
Становище для Індії було дуже складним. Наслідки війни були тяжкими не лише у військовому, але і в морально-політичному плані. Опозиція в країні вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєднання, на яку уряд Неру був твердо налаштований продовжувати, встановлення тісного військово-політичного союзу з Заходом. Чимало індійських політиків вважало, що США будуть вимагати саме такого від Індії за свою допомогу їй у війні і у майбутньому післявоєнному влаштуванні. Але президент Дж. Кеннеді (це був період самого розпалу Карибської кризи) такого не зробив.
В цілому ж для країн азіатсько-африканського регіону можливість широкомасштабної китайсько-індійської війни, війни між найбільшими державами не лише Азії, а й світу, була страшною загрозою. Щоб уникнути її і залагодити відносини між Китаєм та Індією з ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962р. в Коломбо відбулась конференція шести країн «Руху неприєднання» — Бірми, Гани, Єгипту, Індонезії, Камбоджі і Шрі-Ланки. На ній було вироблено пропозиції для Індії і КНР як платформи для прямих двосторонніх переговорів з метою мирного розв’я- зання конфлікту. Уряд Індії прийняв пропозиції в цілому, КНР — із застереженнями. Що не сприяло відновленню прямих політичних контактів між конфліктуючими сторонами. Китай зберіг за собою частину захопленої території (Ладакх), решту ж (район східного сектору) залишив, оскільки лінія його комунікації виявилась для Китаю невигідною.
Отже, стосунки між Китаєм та Індією, хоч дипломатичні відносини розірвані не були, і після війни залишались ворожими. В наступному підтримка Китаєм Пакистану в його конфронтації з Індією поглибила цю ворожість.
Поразка у збройному конфлікті з Китаєм (за суттю це була війна) змусила індійський уряд подбати про посилення обороноздатності країни. Розпочалось здійснення програми посилення збройних сил за допомогою широкого кола західних держав (США, Великобританія, Франція, ФРН, Італія, Австрія, Нова Зеландія). Звичайно, це ставило Індію у необхідність виконувати певні «побажання» допомагаючих держав: розміщення на індійській території іноземної авіації (США, Великобританії)
, співробітництво з певними спецслужбами, інспекція за використанням наданої зброї тощо. Уряд Неру це хвилювало в плані можливості порушення зовнішньої політики Індії — політики неприєднання. Хоча, як ми знаємо, абсолютного неприєднання ніколи не було.
Військова допомога Індії, особливо з боку США, викликала сильне незадоволення Пакистану, який вважався креатурою США у цьому районі. Пакистан намагався розповсюджувати версію, ніби Індія навмисне використовує своє протистояння з Китаєм, аби посилити свої збройні сили саме проти Пакистану. Захід (особливо Великобританія) намагався тиснути на Індію з метою врегулювання індо-пакистансь- кого протистояння.
Але до такого врегулювання було далеко. В 1965р. з прикордонного інциденту виникла індо-пакистанська війна (5серпня—18вересня). Індія обвинувачувала Пакистан в тому, що він спровокував війну, засилаючи своїх агентів на її територію. З прикордонної зони військові дії поширились на внутрішні райони. Китай оголосив Індію агресором і висловлював «тверду підтримку» Пакистану. Він скористався війною, щоб направити Індії ультиматум з вимогою демонтувати індійські укріплення, споруджені на кордоні з Китаєм. Загроза втручання в війну
» следующая страница »
1 ... 134 135 136 137 138 139140 141 142 143 144 ... 187