Як відомо, конкурентноздатним вважається підприємство за умови, якщо воно володіє набором переваг перед конкурентами, а відтак може зайняти відносно них вигіднішу позицію. Виділяють два види переваг: порівняльні і конкурентні. Досягнення конкурентоспроможності за рахунок порівняльних переваг може забезпечуватися трудовими, природними ресурсами та капіталом. Проте вплив змін, зокрема, на державному рівні (підтримка конкурентного середовища і сприятливого підприємницького клімату, однакового для всіх суб’єктів господарювання; переорієнтація підприємств з адміністративного планування на стратегічне), на рівні відносин власності (формування ринково-орієнтованої структури виробництва за формами власності господарюючих суб’єктів, розвиток нових відносин власності), на рівні менеджменту підприємств (становлення сучасних принципів управління виробництвом; гнучкість і диверсифікованість виробництва; орієнтація на стратегію, а не на фінансові результати в короткостроковому періоді) привело до того, що порівняльні переваги вже не здатні забезпечити конкурентоспроможність підприємства через свою незначущість між конкуруючими підприємствами. Як справедливо зазначає І. Лубчук: “На економічне зростання все більше впливають такі інноваційні фактори, як науковий рівень виробництва, технологічний рівень капіталу, висококваліфікована робоча сила, економія ресурсів і новаторський стиль керівництва”[35]. Отже, технологічна складова визнається нині однією із найважливіших чинників конкурентоспроможності підприємств, завдяки якій вони можуть успішно функціонувати у світовому економічному просторі.
Для вітчизняних підприємств, технологічний розвиток яких відбувався за умов технологічного ізоляціонізму і відсутності внутрігалузевої конкуренції, до того ж матеріально-технічна база яких за перебудовний період була майже зруйнована, подолання неконкурентоспроможності можливо лише завдяки активному залученню сучасних технологій, як створених у інших країнах, так і в Україні у тих галузях, де є порівнянний зі світовим технологічний рівень. Проте повноцінний технологічний розвиток ускладнюється обмеженими фінансовими можливостями вітчизняних підприємств і несприятливим інвестиційним кліматом, який перешкоджає залученню іноземного капіталу у достатніх для придбання прогресивних технологій обсягах. Крім того, стримує технологічний розвиток і застаріла структура національної економіки, у якій переважають низько-технологічні галузі, де створення власних нових технологій майже не відбувається, а залучення зарубіжних тільки консервує технологічну відсталість. Однак сучасне виробниче підприємство потребує таких нових технологій, які б забезпечували йому лідерство в галузі, відповідали розмірам (масштабам виробництва) та пріоритетам виробництва (продуктова або процесна інновація), забезпечували можливість раціоналізації роботи працівників при їх використанні.
Для аналізу умов і тенденцій технологічного розвитку вітчизняних підприємств доцільно передусім дослідити технологічну структуру галузей України, виокремивши серед них високотехнологічні, середніх високих технологій, середніх низьких технологій та низькотехнологічні галузі. Такий підхід використовується для збору статистичної інформації в розвинутих країнах Європи і ґрунтується на основі ознак застосування науково-технологічного апарату і продукції, що виготовляється підприємствами галузі [31]. Оскільки офіційний поділ галузей в Україні дещо відрізняється від європейського, то для забезпечення їх відповідності технологічним секторам за європейськими мірками [66], на основі українського класифікатора видів економічної діяльності [46], зведемо їх до таблиці відповідності (табл. 2.8).
Таблиця 2.8
Поділ галузей обробної промисловості за технологічними секторами__________________
» следующая страница »
1 ... 152 153 154 155 156 157158 159 160 161 162 ... 241