За правління імператора Діоклетіана після нового адміністративно-територіального поділу і ліквідації попереднього державно- правового статусу провінцій зникла й система особливих про- вінціальних речових прав. Збереглися ще деякі відмінності між квіритською і преторською (бонітарною) власністю, але головно в різних позовних способах захисту, оскільки поділ речей на манци- повані та неманциповані припинив існування. Остаточно різницю між цими двома видами власності було ліквідовано за імператора Юстиніана.
Значно спростилися способи передачі права власності. Замість складного обряду манципації чи фіктивного судового процесу звичайним способом перенесення права власності стала традиція — неформальна передача речі.
Сталися зміни і щодо терміну давності. Право власності за давністю володіння набувалося особою, якщо вона володіла рухомою річчю три роки, а нерухомістю — десять (потім 20) років. При цьому власник повинен бути добропорядним, а річ — не вилученою з обігу і не краденою.
Проте під час імперії виникли нові заборони відчужувати деякі речі. Зокрема, не дозволялось відчуження церковного майна, рабів, котрі обробляли земельні ділянки, колонів окремо від землі.
Права на чужі речі були розширені. Це так званий емфітевзис — довгострокова оренда необроблених ділянок землі. На суб'єкта цього права покладався обов'язок платити за земельне користування певну суму. Це право можна було передавати третій особі й у спадок. Від звичайної оренди емфітевзис відрізнявся тим, що орендар був зобов'язаний обробляти землю і в обробленому вигляді повернути власникові, а головне — орендар не мав надійного способу захисту своїх прав від третіх осіб. Той, хто володів емфітев- зисом, набував захищеного речового права користуватися чужою землею сільськогосподарського призначення, не мусив її обробляти, а міг, скажімо, використовувати як пасовище. Його право не обмежувалося жодними строками (на відміну від оренди, де вказувалися терміни).
Виник ще один вид права на чужу річ — суперфіцій: довгострокове (вічне), відчужуване й успадковуване право користуватися чужою землею для забудови. Не будучи власниками землі, особи, котрі її отримали за емфітевзисом чи за суперфіцієм, фактично здійснювали всі правомочності власника (володіння, користування і розпорядження). Вони мали для захисту своїх прав і відповідні позови, однак не як власники, а як володільці.
Сервітутне право загалом було спрощене. Ліквідовано різницю між цивільними і преторськими способами встановлення сервітутів. Звичайним способом їх встановлення стали договірні відносини.
Розвинулося заставне право. Застава існувала у двох формах: з передаванням речі (ріgnus) і без передавання заставленої речі (Мроіека). Поряд із звичайною заставою окремих речей існує застава у формі іпотеки на все майно боржника — генеральна іпотека. Вона переважно застосовувалась тоді, коли кредитором була казна.
Зобов'язальне право. Вироблена юристами в період Римської республіки система зобов'язань зазнала певних змін, хоч і не дуже суттєвих. Поділ зобов'язань на основні чотири категорії зберігся, однак класичні літеральні контракти поступово вийшли з ужитку. Підвищилось юридичне значення письмових документів, що видавались на підтвердження вербальних контрактів. Стипуляція втратила первісний абстрактний характер. З реальних контрактів виділили так звані безіменні, які спочатку не мали правового захисту, а потім його дістали. Це реального виду контракти, що виникли заново і не вкладались у чотири категорії раніше усталених контрактів.
Вони також були систематизовані в чотири групи:
Dо и dеs — "даю, щоб і ти дав", тобто обмін речами;
Dо и fасіаs — "даю, щоб ти зробив", тобто віддання речі за послугу;
Fасіо и des — "роблю, щоб ти дав" — послуга за річ;
» следующая страница »
1 ... 183 184 185 186 187 188189 190 191 192 193 ... 215