• нерозвинутість ринкової структури та інфраструктури;
• порівняно невисокий рівень життя широких народних мас.
За специфікою шляхів переходу від централізованої планової до соціально-орієнтованої ринкової економіки визначилось кілька груп постсоціалістичних країн:
• Країни, де намагаються впровадити ринкові відносини без руйнування планово-адміністративної системи, — шляхом створення “вільних економічних зон” чи реформування провідних галузей економіки (Китай, Монголія, В’єтнам).
• Країни з виражено поступовим, еволюційним переходом до розвинутої ринкової системи без соціальних потрясінь (Угорщина, Чехія, Словенія та ін.).
• Країни, що обрали шлях ринкової “шокової терапії”, — швидкого переходу до економіки з розвинутим ринком і значним соціальним статусом суспільства (Польща, Прибалтійські республіки та ін.). У них ще задовго до перехідного періоду був значний прошарок приватної власності, ринкова заангажо- ваність населення, тобто значне поширення ринкової психології.
Ряд постсоціалістичних країн, у тому числі Україна, застосовують елементи усіх трьох підходів із більшим чи меншим успіхом.
У цілому необхідність переходу до розвинутої ринкової економіки зумовлена:
• кризою державної неплатоспроможності або глибокою фінансовою кризою держави;
• кризою економічної системи, тобто її неефективністю, неспроможністю самоіснування, тобто існування без команди згори, без вказівки керівних інстанцій, фактично без страху політичних переслідувань;
• кризою економічної структури, тобто відсутністю націленості структури економіки на забезпечення зростання рівня життя людей.
24.2. Особливості економічних відносин і різноманітність форм еволюції країн, що розвиваються
Для країн, яких відносять до тих, що розвиваються, а їх найбільше в сучасному світі, характерна різноманітність рівнів розвитку та типів господарювання. Серед цих країн є такі, які за своїм економічним розвитком наближаються до країн із розвинутою ринковою економікою, — Південна Корея, Аргентина, Бра
зилія, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Гонконг та ін. Це — так звані нові індустріальні країни. До цієї групи входять і так звані нафтові королі — країни-експортери нафти (ОПЕК), що розташовані на Близькому Сході, — Кувейт, Саудівська Аравія, Ірак, Арабські Емірати та ін., які добились завдяки експорту нафти високого рівня життя народу, хоча їхня економіка однобічна і значною мірою залежна від розвинутих країн із ринковою економікою.
Найбільше серед країн, що розвиваються, це країни зі слаборозвинутою рутинною технікою, патріархальщиною, родоплемінною ворожнечею, надзвичайною бідністю і незначною тривалістю життя населення (Гаїті, Лесото, Непал, Бангладеш, Сомалі, Ліберія та ін.).
До недавнього часу, за існування соціалістичної системи, частина країн, що розвиваються, обрали так званий некапіталістич- ний шлях розвитку, або шлях соціалістичної орієнтації — Алжир, Єгипет, Сирія, Ангола, Ефіопія, Нікарагуа, Чилі, Перу та ін. — усього понад 20. Більшість же обрала капіталістичний шлях розвитку, тобто орієнтувалась на ринкову систему господарювання. Окремо звертають увагу на групу країн, де в центрі розвитку перебувають концепції ортодоксального релігійного фун- даменталізму, зокрема, ісламського — Іран, Афганістан, Бангладеш та ін.
Функціональним критерієм сучасної диференціації країн, що розвиваються, є рівень розвитку товарних відносин, товарних форм господарювання в поєднанні зі ступенем і глибиною участі в міжнародному поділі праці, світовій торгівлі, інтернаціоналізації виробництва та капіталу.
» следующая страница »
1 ... 164 165 166 167 168 169170 171 172 173 174 ... 220