Аналіз публікацій в ЗМІ свідчить, зокрема, про постійний інтерес їх авторів як до ролі органів державного управління, так і місцевого самоврядування в економічному розвитку та зміцненні БСУ. Але вивченню їх динаміки, взаємодії та взаємозалежності належної уваги не приділялося, чим і зумовлені численні помилки в практичній діяльності. Як свідчить вітчизняний досвід, протиріччя між органами місцевого самоврядування та виконавчої влади, як правило, полягають в протилежних підходах, котрі, неправильно відображаючи об’єктивний стан речей, виключають одне одного. Конфлікти викликають більш складні форми боротьби, є наслідком сутички протилежних інтересів та прагнень.
Важливо, щоб носії протиріч та конфліктів не приховували таких явищ, прагнучи здобути будь-якою ціною перемогу, а доходили консенсусу.
Осторонь цих явищ не стоять і науковці. Сучасними фахівцями в галузі нового адміністративного права України доречно пропонується в науковому обігу замість терміна «державне управління» вживати термін «державна адміністрація». Це, по-перше, відповідає поширеним поглядам у зарубіжній науці адміністративного права про те, що адміністративне право є однією з основних форм реалізації конституції і конституційного права [94, с. 10]. А, по-друге, «державне управління», крім всього іншого, відображало ідеологічні засади радянської науки управління, яка була покликана забезпечити пріоритет держави над особою.
Поділяємо думку про те, що термін «державна адміністрація» свідчить про існування поділу функцій виконавчої влади на політичні та адміністративні, які провадять відповідно уряд та органи державної адміністрації. З цього погляду жодний орган виконавчої влади, крім уряду, не повинен виконувати політичні функції. Решта органів виконавчої влади є органами державної адміністрації і мають дотримуватися позапартійного та позаполітичного статусу. Такий погляд обґрунтовується тим, що Конституція України наділяє політичною владою лише Кабінет Міністрів України і ставить його у залежність від політичної конституційної влади, сформованої народом: Верховної Ради України і Президента України [94, с. 12].
Державна адміністрація в Україні має давню історію, знання якої сприятиме вирішенню сучасних проблем на основі використання політичного і правового досвіду свого народу. Характерним є постійне прагнення українців мати незалежну державу та адміністрацію. Це прагнення проявлялося через тенденцію демократичної державної адміністрації європейського або авторитарної державної адміністрації євразійського типу. Виділяється два історичних етапи розвитку державної адміністрації в Україні: доконституційний (IX-XIX ст.ст.) і конституційний (друга пол. XIX — поч. XX ст.ст.) [94, с. 13—17].
У період ранньофеодальної монархії в Київській Русі — Україні (IX- XIV ст.) функції державної адміністрації виконував Великий київський князь як глава держави через слуг — службовців, міністеріалів, які утворювали уряд — Княжий двір. У регіонах функціонували удільно- князівська і двірцево-вотчинна системи державної адміністрації, а також залежна від них система земського самоврядування. Ці системи певний час існували й після приєднання українських земель до Литви (XIV-XV ст.ст.), але згодом удільне князювання змінилося на намісництво.
У XVI-XVII ст.ст., коли українські землі входили до складу Литовсько- Руської держави та Речі Посполитої, сформувалися системи децентралізованої королівської адміністрації та станового самоврядування за нормами магдебурзького права.
З утворенням і утвердженням гетьманщини (друга пол. XVII — перша пол. XVIII ст.) державна влада зосереджується у руках виборного гетьмана, який формував гетьманський уряд та адміністрацію. На місцях функції державної адміністрації виконували виборні полковники і сотники, які очолювали відповідні військово-адміністративні органи, а також були посадовими особами козацького самоврядування. У цей час в Україні фактично діяла демократично обрана державна адміністрація.
» следующая страница »
1 ... 97 98 99 100 101 102103 104 105 106 107 ... 381