Корпорації — юридично незалежні фірми, власність у яких розподілена між учасниками (акціонерами), що несуть обмежену відповідальність у відповідності до своїх внесків. Особливість корпорації полягає у тому, що вона є самостійною реально існуючою економічною одиницею, що проводить власну політику, а не просто сукупність власників. Партнери корпорації—кредитори, покупці—мають справу не з групою акціонерів, а з цілосною структурою, що виступає від свого власного імені. Усі акціонери мають обмежену відповідальність, тобто не можуть нести збитки більші, ніж сума, що вкладена кожним з них у справу. Акціонерна форма організації корпорацій визначає спосіб управління: рішення приймаються більшістю голосів, які відповідають кількості акцій. Можуть бути відкритого типу, коли акції корпорації вільно продаються і купуються на фондовому ринку, і закритого типу, коли акції розподіляються між обмеженим числом власників.
Це майже ідеальна форма об’єднання дрібних внесків у крупні суми, які необхідні для організації могутніх підприємств. У той же час, утворення корпорації пов’язано зі значними складностями юридичного і організаційного характеру. Їх виникнення і функціонування стикаються з обмежуючими нормами антимонопольного законодавства, великі масштаби потребують складної структури управління, що тягне за собою бюрократизацію, негнучкість у прийнятті рішень, неможливість швидкої перепрофілізації виробництва. Крім того, у корпораціях має місце подвійне оподаткування: прибутку корпорації і персональних доходів акціонерів, які одержуються у вигляді дивідендів.
Якою б не була форма організації фірми, вона завжди вирішує одне завдання — координації економічної діяльності, тобто прийняття відповідальних рішень про те, що, як і скільки виробляти. Вирішуючи це завдання, фірма по-перше, повинна забезпечити взаємозв’язок між учасниками виробничого процесу і певну послідовність їх дій, по-друге, розробити систему інструментів, що спонукають до трудової активності і підвищення її результативності.
Існують два способи координації: ринковий і управлінський.
Ринкова координація використовує як інструмент взаємозв’язку і спонукання систему цін. Орієнтуючись на зміни ринкових цін, фірма вирішує, що їй виробляти, у якій кількості, яке використовувати обладнання і скільки залучати робітників. Прийняття рішення буде у даному випадку автоматичною реакцією на вплив деяких зовнішніх умов (ринкова кон’юнктура, що сигналізує про себе за допомогою цін).
Управлінська координація базується на прямих директивних вказівках вищестоящих органів нижчестоящим про те, що, як і скільки виробляти. Робітники телевізійного заводу не приймають самі рішень про те, виробляти їм портативні чи крупногабаритні приймачі в залежності від стану ринкового попиту. Це рішення доводиться до них у вигляді завдання керуючого органу фірми.
Який із способів координації вважати за кращий? Виявляється, фірма не може вибирати якийсь один і зовсім відмовитися від іншого. Припустимо, на тому ж телевізійному заводі єдиним способом прийняття рішень є ринкова координація. Це означатиме, що виробництво кожної з численних деталей буде орієнтуватися на ринкову ціну, а її включення як елемента у кінцеву продукцію буде опосередковуватися актом купівлі-продажу. По суті виробництво кожної деталі перетворюється у самостійну фірму, що працює за контрактом. Неминучим наслідком такої ситуації стане значне зростання витрат обігу: збирання інформації про стан ринку, заклю- чення і підписання договорів, оплату поставок і готової продукції, зберігання нереалізованої її частини тощо. Усі ці витрати будуть включені у вартість кінцевої продукції і зроблять її надмірно дорогою, часто недоступною споживачу.
Уникнути цього можна, звернувшись до управлінського способу координації. Виробництво телевізорів концентрується у межах однієї фірми і внутріфірмове виробництво і переміщення деталей не набуває форми товарної угоди, а здійснюється як виконання прямих директивних вказівок.
» следующая страница »
1 ... 25 26 27 28 29 3031 32 33 34 35 ... 85