Концентровані Розпорошені
|
Рис. 1.1. Зміна типів власності |
Починаючи із заснування корпоративних форм у першій чверті XX сторіччя, власність тяжіла до зосередження у небагатьох інвесторів: передусім то були об’єднання та банки, зацікавлені в тривалому зростанні і розвитку корпоративних імперій. Потреба в збільшенні капіталу — найчастіше з метою експансії — спонукала до продажу акцій на відкритому ринку, а відтак власність переходила до великої кількості індивідуальних учасників. На початку 70-х років, коли відкриті спільні фонди були загальним каналом капіталовкладень, тисячі малих інвесторів стали «власниками». Коли ефективність корпоративної діяльності знижувалася, потреба збільшення капіталу штовхала компанії до нових біржових пропозицій (випуск облігацій). При цьому ще більше розпорошувалася власність, ця діяльність була спрямована на досягнення короткострокових цілей.
Єдиний спосіб розірвати це коло — концентрація власності, що дозволяє налагодити контроль і будувати діяльність на довготермінових перспективах. Японія з її Квігвїзи та Німеччина з її банками і страховими компаніями показують приклад найконцентрова- нішої структури власності, і, можливо, це стало основою підвищення стабільності та кращих перспектив довготривалого інвестування в цих країнах. У США та Великобританії пенсійні фонди та страхові компанії сьогодні віддають перевагу прямим і концентрованим інвестиціям в окремі компанії.
Головна ланка (нова на арені США) — це та роль чи потенційна роль, яку можуть відігравати інституційні інвестори.
Пенсійні фонди контролюють величезні активи в США, Нідерландах, Канаді, Японії, Німеччині, Великобританії та багатьох інших країнах.
Інституційні інвестори можуть (і прагнуть) полегшити перехід до довготривалої орієнтації. Вплив цих інвесторів стає очевидним для тієї влади, яку їм надають контрольні пакети акцій. Крім того, у Німеччині, а останнім часом і в Канаді та США, інституційні інвестори одержують місця в багатьох радах директорів, що може сприяти переходу корпорацій на довготермінову орієнтацію і як результат — до стабільності.
За будь-якої структури власності, безперечно, бажано, щоб вона підтримувала таку систему управління, яка забезпечує підзвітність і сприяє довготерміновим перспективам, потрібним і компанії, і суспільству.
Рівні. У Німеччині, Нідерландах та Фінляндії ради дворівневі:
1. До складу правління (рада менеджерів), зазвичай, входять п’ять осіб — головний виконавчий директор та головні менеджери компанії.
2. Наглядова рада має у своєму складі сторонніх («незалежних») директорів.
У Канаді, Великобританії, США ради однорівневі. Співвідношення виконавчих і невиконавчих директорів у різних компаніях неоднакове.
Одна з важливих відмінностей між одно- та дворівневими радами в різних країнах — перелік обов’язків ради. Дворівневу структуру було створено як засіб чіткого розподілу функцій «нагляду» та «управління», хоча функції між структурами розподілені. У багатьох компаніях обидві ради засідають разом.
Членство: виконавче та невиконавче. У Великобританії та США застосовують таку структуру рад директорів, коли виконавчі та сторонні директори входять до однієї ради, хоча і в різних пропорціях (найчастіше — головний виконавчий директор та неви- конавчі директори). Більшість англійських корпорацій віддають перевагу виконавчим директорам у директорській раді; вони частіше, ніж північноамериканські, використовують «сторонніх» невиконавчих голів, проте їх функції відмежовані від обов’язків головного виконавчого директора. Це має деякі спільні ознаки з поділом влади на наглядову і менеджерську.
» следующая страница »
1 ... 3 4 5 6 7 89 10 11 12 13 ... 118