Корпоративне управління

Концентровані                                                           Розпорошені

1     А

2     •

3      в . . СУСПІЛЬНІ о & ї Індивідуальні ВІДКРИТО ^ н А

ИЙ ФОНД Боргові зобов’язання, О ТИПУ індивідуальні

£1 СС'

н .я Об’єднання,

— Пенсійні фонди,

^ ^ банки Коте

страхові компанії

Рис. 1.1. Зміна типів власності

Починаючи із заснування корпоративних форм у першій чверті XX сторіччя, власність тяжіла до зосередження у небага­тьох інвесторів: передусім то були об’єднання та банки, зацікав­лені в тривалому зростанні і розвитку корпоративних імперій. Потреба в збільшенні капіталу — найчастіше з метою експансії — спонукала до продажу акцій на відкритому ринку, а відтак власність переходила до великої кількості індивідуальних учас­ників. На початку 70-х років, коли відкриті спільні фонди були загальним каналом капіталовкладень, тисячі малих інвесторів стали «власниками». Коли ефективність корпоративної діяль­ності знижувалася, потреба збільшення капіталу штовхала ком­панії до нових біржових пропозицій (випуск облігацій). При цьо­му ще більше розпорошувалася власність, ця діяльність була спрямована на досягнення короткострокових цілей.

Єдиний спосіб розірвати це коло — концентрація власності, що дозволяє налагодити контроль і будувати діяльність на довготерм­інових перспективах. Японія з її Квігвїзи та Німеччина з її банками і страховими компаніями показують приклад найконцентрова- нішої структури власності, і, можливо, це стало основою підви­щення стабільності та кращих перспектив довготривалого інвес­тування в цих країнах. У США та Великобританії пенсійні фон­ди та страхові компанії сьогодні віддають перевагу прямим і концентрованим інвестиціям в окремі компанії.

Головна ланка (нова на арені США) — це та роль чи потен­ційна роль, яку можуть відігравати інституційні інвестори.

Пенсійні фонди контролюють величезні активи в США, Нідер­ландах, Канаді, Японії, Німеччині, Великобританії та багатьох інших країнах.

Інституційні інвестори можуть (і прагнуть) полегшити пе­рехід до довготривалої орієнтації. Вплив цих інвесторів стає оче­видним для тієї влади, яку їм надають контрольні пакети акцій. Крім того, у Німеччині, а останнім часом і в Канаді та США, інституційні інвестори одержують місця в багатьох радах дирек­торів, що може сприяти переходу корпорацій на довготермінову орієнтацію і як результат — до стабільності.

За будь-якої структури власності, безперечно, бажано, щоб вона підтримувала таку систему управління, яка забезпечує підзвітність і сприяє довготерміновим перспективам, потрібним і компанії, і суспільству.

Рівні. У Німеччині, Нідерландах та Фінляндії ради дворів­неві:

1. До складу правління (рада менеджерів), зазвичай, входять п’ять осіб — головний виконавчий директор та головні менедже­ри компанії.

2.  Наглядова рада має у своєму складі сторонніх («незалеж­них») директорів.

У Канаді, Великобританії, США ради однорівневі. Співвідношення виконавчих і невиконавчих директорів у різних компаніях неоднакове.

Одна з важливих відмінностей між одно- та дворівневими радами в різних країнах — перелік обов’язків ради. Дворівневу структуру було створено як засіб чіткого розподілу функцій «на­гляду» та «управління», хоча функції між структурами розподі­лені. У багатьох компаніях обидві ради засідають разом.

Членство: виконавче та невиконавче. У Великобританії та США застосовують таку структуру рад директорів, коли виконавчі та сторонні директори входять до однієї ради, хоча і в різних про­порціях (найчастіше — головний виконавчий директор та неви- конавчі директори). Більшість англійських корпорацій віддають перевагу виконавчим директорам у директорській раді; вони ча­стіше, ніж північноамериканські, використовують «сторонніх» невиконавчих голів, проте їх функції відмежовані від обов’язків головного виконавчого директора. Це має деякі спільні ознаки з поділом влади на наглядову і менеджерську.

 

« Содержание


 ...  8  ... 


по автору: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

по названию: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я