Операції купівлі-продажу іноземних валют здійснювалися на спеціальному місці, де відбувалися народні збори (“на камені в еклесіастерії”).
Така практика обміну грошей на горі також походить зі Стародавньої Греції. Саме там розміщувалися міняйли, (трапезити), які зналися на всіх грошових знаках, змісті металу в них та на їхніх курсах у інших полісах. Ольвійські міняйли, як і їхні грецькі колеги, суворо стежили за правдивістю іноземних монет. Для припинення обігу фальшивих грошей використовувалися пробірні камені, що давали змогу перевірити якість коштовних металів, із яких були зроблені монети. Порівнюючи сліди на камені, що залишалися від еталону міняйла, та монети, які перевірялися, можна було переконатися, правдивий чи фальшивий іноземний або оль- війський грошовий знак.
Згадки про окремі операції, що нині виконуються банками, сягають часів Київської Русі. І хоча-централізованих банківських установ толі не було, розвій торгівлі сприяв популяризації кредиту. Умови його видачі й повернення суворо регламентувалися Руською Правдою. На початку X століття у Києві існувала єврейська община, яка, крім торговельних операцій, лихварювала. Гроші позичалися під дуже великі проценти, що спричинило міське повстання 1113 року. Його наслідком стало виселення іудеїв за межі Київської Русі та законодавче обмеження процентних норм. Дослідження статей 43-51 Розширеної Руської Правди у редакції другої половини XIV століття дає можливість зробити певні висновки про тогочасні торгівлю і кредит.
Позика на суму понад три гривні надавалася при свідках (послухах), яких за необхідності приводили до присяги. Це є свідченням того, що угоди укладалися в усній формі. Якщо боржник тривалий час не повертав грошей, він платив штраф — три гривні.
Процент за наданим кредитом називався “резь”. Місячний процент платився при короткострокових позиках. Якщо ж борг не повертався протягом року, місячні проценти скасовувалися і стягуватися з боржника “в треть”, тобто у розмірі 50% (наприклад, крім двох гривень, виданих у кредит ,треба було повернути третю).
Якщо кредитор надавав позику на суму, не більшу за три гривні, присутність свідків не вимагалася. У разі неповернення позики до присяги йшов сам позикодавець. Якщо ж він позичив більше, ніж три гривні, і не взяв при цьому свідків, вважалося, що він винен сам.
З метою обмеження розміру процентів було введено статтю, що реалізовувала результати наради Володимира Мономаха з князівською дружиною, яка відбулася у Берестові. Вони ухвалили, що у разі надання кредиту під 50% річних плату можна стягувати два роки, а після цього мав повертатися лише капітал. Якщо кредитор брав під 50% три роки, тоді не поверталися й надані у борг гроші. При довгостроковій позиці дозволялося брати 20% річних.
Руська Правда опікувалася купцями-банкрутами. які втратили своє майно через нещасний випадок на морі, військові дії чи пожежу. Кредитори не мали права продати їх у рабство чи насильно забрати гроші, але надавали їм час для повернення кредитів. Якщо ж купець пропив свої гроші чи майно або неправильно ними розпоряджався, кредитори самі вирішували, подовжити йому термін кредиту чи продати його у рабство.
Якщо іноземний купець не знав про важке фінансове становище давньоруського позичальника і надав йому кредит, то після розпродажу майна останнього у першу чергу погашалася його заборгованість перед скарбницею, потім—перед іноземцем, а решту ділили між вітчизняними кредиторами. До розподілу майна не допускалися ті кредитори, які брали з боржника великі проценти.
Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства українські землі були поділені між Литвою та Польщею, які у 1569 році об’єдналися в Польсько-Литовську державу.
У XIV—XV столітті кредит на території Польщі був децентралізований, але й далі відігравав важливу роль в економічному житті країни. На селах заставою були земля, ліси, сади, а в містах — будинки, незабудовані ділянки, коштовності, товари.
» следующая страница »
1 2 3 4 56 7 8 9 10 11 12 ... 233