комунікаційного зв' язку, стандартизації, сертифікації, цінового моніторингу, інформаційної служби [7].
У ринкових умовах виробники аграрної продукції намагаються передусім максимізувати прибутки, а, отже, і підвищити свою конкурентоспроможність, в тому числі ставши повноправними учасниками аграрного ринку.
Фактично конкурентоспроможність аграрних підприємств більшою мірою залежить від конкурентоспроможності товару, а отже від ціни реалізації продукції.
При розгляді проблеми розвитку елементів інфраструктури аграрного ринку слід спочатку зупинитися на особливості сільськогосподарського виробництва, які значною мірою впливають на результати підприємницької діяльності.
У сільському господарстві головними засобами виробництва є земля та рослини і тварини. Тому суб'єкт господарювання повинен добре знати і вміло використовувати не лише економічні закони, а й закони природи. Адже тут об'єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини. Їх біологічні процеси протікають за певними законами природи, а вплив людини на ці процеси обмежений. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості.
Особливістю сільськогосподарського виробництва є його сезонність. У певних межах її можна згладжувати шляхом виготовлення продуктів, які мають неоднакові час виробництва і робочий період.
Науково-технічна революція здійснюється на основі ринкових механізмів, що в сільському господарстві, передбачає не просто використання техніки, а використання досягнень біотехнології та створення системи машин.
Отже, перш ніж розпочинати процес вироблення сільськогосподарської продукції слід мати перед собою орієнтири щодо її ціни та строків і способів реалізації продукції.
З ліквідацією державної системи централізованої закупівлі сільськогосподарської продукції наявна інфраструктура збуту продукції виявилася неспроможною забезпечити ефективне функціонування
аграрного ринку. З'явилася ціла когорта комерційних посередницьких структур, які не мали відповідної матеріально-технічної бази і купували продукцію за непрозорими схемами і за демпінговими цінами, що спричинило значну тінізацію аграрного ринку. Виникла потреба в створенні спеціальної ринкової інфраструктури для здійснення прозорих процедур продажу продукції виробниками безпосередньо споживачам, а також розгалужена заготівельно-збутова мережа, зорієнтована на велику кількість продавців і покупців та різні товарні партії продукції.
Для вирішення цієї проблеми видано Указ Президента України від 6 червня 2000 року № 767/2000 „Про заходи щодо формування і функціонування аграрного ринку", в якому визначено два основних завдання: створення ринкової інфраструктури, форм і механізмів організованої оптової торгівлі та спрямування товаропотоків сільськогосподарської продукції через прозорі процедури аграрного ринку [3].
Подальшими етапами державної політики створення інфраструктури аграрного ринку стало видання укази Президента України від 8 серпня 2002 року № 694/2002 „Про заходи щодо прискорення розвитку аграрного ринку" і від 30 серпня 2004 року № 1021/2004 „Про заходи щодо розвитку аграрного ринку" та постанови Кабінету Міністрів України від 1 березня 2003 року № 271 „Про затвердження Комплексної програми розвитку аграрного ринку на 2003-2004 роки" і від 19 вересня 2007 року № 1158 „Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року" [2], якими визначено державну стратегію розвитку інфраструктури аграрного ринку, що передбачає:
- розширення обсягів біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією;
- запровадження на товарних біржах сучасних біржових механізмів електронної торгівлі з використанням інструментів товарного обігу, включаючи товарні деривативи та складські свідоцтва, що включає:
» следующая страница »
1 2 34 5 6 7