По - друге, соціальна держава активно бере участь у процесах суспільного розподілу та перерозподілу новоствореної вартості. При цьому центральне місце відводиться так званій «політиці доходів», котра реалізується за допомогою ефективної системи оподаткування та формуванням соціально орієнтованого бюджету. Оскільки бюджетно - податкова політика чинить значний вплив на формування реальних доходів населення та на рівень їхнього життя і найбільш повно характеризує реальний стан дотримання в країні принципу соціальної справедливості.
Світовий досвід засвідчує, що кожна демократична держава, яка прагне мати в суспільстві соціальний мир і злагоду, постійно удосконалює систему оподаткування доходів громадян у напрямі повної узгодженості інтересів усіх верств населення [6, с.29].
Як зазначалось вище поняття соціальна держава є складним та багатограним. Тому, на наш погляд для розуміння сутті даного поняття необхідно більш детально розгянути основні моделі та тенденції розвитку соціальної держави.
Однією з перших спроб визначити моделі соціальної держави належать американським вченим Г. Віленському і Ч. Лебо, які виділили «інституціональну» і «залишкову» моделі досліджуваної держави. Так в першій моделі перерозподіл матеріальних благ належить до компетенції держави. В другій же - такий перерозподіл здійснюється державою лише в тому випадку, коли індивідуальні потреби не можуть бути задоволені іншими соціальними інститутами (сім'єю, суспільними групами чи благодійними фондами).
Отже, принципова відмінність між двома моделями соціальної держави полягає в маштабах державного втручання в соціальну сферу. Так, при «залишковій» моделі соціальні заходи держави спрямовані на вибірковий
підхід, а саме на найбідніші прошарки населення, а також для даної моделі характерна недостатньо вивчена прогресивність податків, у той час як у державі «інституціональної» моделі соціальні заходи держави охоплюють значно ширше коло людей і здійснюється дана допомога за рахунок податків, які стягуються на основі доволі високої прогресії [7, с. 17].
Більш досконалою є класифікація соціальної держави запропонована в 1977 році Н. Фурнісом і Т. Тилтоном. Вони виділять, «позитивну» державу, в якій соцільна політика є лише засобом контролю, а на соціальні потреби припадає мінімальна частка державного бюджету.
Другий вид - це «соціальна держава» або «держава соціальної безпеки», яка проводить політику забезпечення громадянами гарантований мінімальний рівень життя і політику повної зайнятості.
Третьою є модель під назвою «держава загального добробуту», в якій передбачено рівність всіх членів суспільства і як наслідок соціальна політика є однаковою для всіх громадян.
Визначаючи конкретну модель для України слід зазначити, що в перші роки своєї незалежності політичною елітою була обрана «залишкова» модель розвитку соціальної держави. На підтвердження цього в Концепції соціального забезпечення населення України, схваленої Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року зазначалось, що «держава має забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і соціального обслуговування населення і, насамперед, найменш соціально захищених громадян» [8, с. 4].
Але, на нашу думку, обрана модель не виправдала себе, тому на сьогоднішній день нагальною проблемою стоїть питання розробки власної Української моделі соціального розвитку. Дана модель має бути не копією моделі якоїсь розвинутої країни чи механічним «змішуванням» елементів різних моделей. Україна має сприраючись на кращий світовий досвід розробити та впровадити в життя особливу, унікальну модель, враховуючи власні націаональні, історичні, політичні, ментально - психологічні особливості.
» следующая страница »
1 2 3 45