Кооперативні видавництва ділилися на дві групи: до першої належали ті, які ще із самого початку свого існування були повністю підконтрольні комуністичній партії і прирівнювалися до групи радянських, партійних та профспілкових видавництв ("Пролетарій", "Український робітник" та ін.). Інша група, це ті кооперативні видавництва, які були організовані ще до приходу більшовиків в Україну, як правило, вони були опозиційними і відносилися владою до групи приватно-кооперативних видавництв ("Рух", "Друкар", "Слово" та ін.) [10, 11]. Але згідно з нашим дослідженням можна виділити ще декілька груп кооперативних видавництв, серед них ті, що контролювалися владою, але були створені кооперативними організаціями ("Книгоспілка"). Інша група кооперативних видавництв - це ті, які були зініційовані Губкомами ("Пролетарій") та ВУРПС ("Український робітник"), треті - організовані громадськими організаціями ("Гарт", "Плужанин", "Каменяр", "Спілка авторів", "Економічне видавництво" та ін.), а також кооперативні видавництва, що були організовані інвалідами ("Наука"). Замикають коло кооперативних видавництв ті, які були створені за ініціативою національних меншин ("Унзер Бух", "Культур-Ліга", "ТгуЬипа па ІІкгаіпі"). Отже, в УСРР в 1920-х рр. було організовано низку кооперативних видавництв, що мали чітку спрямованість у своїй видавничій діяльності і на перший погляд суттєвої різниці між собою не мали, але з, іншого боку, їхні функціональні особливості суттєво відрізнялися.
Поряд із кооперативними видавництвами в УСРР діяли державні, акціонерні та приватні. Різниця між зазначеними групами видавництв і кооперативними криється в їхній структурній будові, організації видавничої діяльності та продажі друкованої продукції. Наприклад, якщо за структурною будовою кооперативні видавництва мали нескладний системний апарат, у якому кожен співробітник чітко виконував свою функцію, а саме видавництво діяло як один єдиний механізм, який у разі необхідності міг легко трансформуватись і швидко реагувати на будь-які зміни в суспільстві з ринковою економікою. Ще більш гнучкими в цьому відношенні були приватні видавництва, але це досягалося завдяки малій кількості співробітників та
управлінського апарату (як правило до десяти осіб), відповідно йшло мало коштів на оплату праці. Окрім цього, у міру своєї малогабаритності й гнучкості кооперативні та приватні видавництва в основному орієнтувалися на попит, тоді як акціонерним, а особливо державним, які мали значний штат працівників, управлінський склад, розширену книготоргівельну мережу, усе це не давало можливості ефективно та економічно доцільно проводити книговидавничу та торгівельну діяльність, особливо в умовах НЕПу.
Формування системи кооперативних видавництв розпочиналося з реєстрації статуту, але згідно з постановою ВУЦВК та Головкооперкому "Про зміну та доповнення інструкцій" статут чи зміни до нього можна було зареєструвати лише тоді, коли був позитивний висновок відповідної кооперативної спілки [11, с. 54]. Право на їх видачу мали "Вукоопрада", пізніше кооперативне видавництво "Книгоспілка", "Кустар-спілка", тобто центральні кооперативні установи. Про наслідки реєстрації або будь-яку зміну у статуті кожне кооперативне видавництво інформувало в офіційних виданнях: газетах "Комуніст", "Вісті ВУЦВК", "Бюлетень НКО" та інших [12, арк. 11]. Кожне кооперативне видавництво згідно з постановою РНК УСРР від 16 січня 1923 р. "Про встановлення збору за реєстрацію кооперативних товариств у Головному і Губернському комітетах" за реєстрацію статуту сплачувало державний збір: за реєстрацію статуту кооперативних об'єднань першого ступеня (стоварищення, артіль, товариство) - 15 крб.; районної спілки кооперативних товариств - 50 крб.; губернської - 125 крб.; всеукраїнського кооперативного об'єднання - 250 крб. [13, с. 45-46].
» следующая страница »
1 2 3 45 6 7 8 9 10