Мета дослідження полягає в розробці теоретико-методологічних засад і науково-практичних підходів щодо проблеми економічного районування в умовах трансформаційних процесів національної економіки. Відповідно до мети автор статті ставить наступні завдання: розкрити поняття та визначити економічну сутність економічного районування; з'ясувати закономірності та принципи економічного районування, критерії територіального поділу продуктивних сил економічних районів, проблеми й перспективи економічного районування на сучасному етапі розвитку національної економіки.
Виклад основного матеріалу. Посилаючись до закономірності комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил, що випливає з економічного закону суспільного поділу праці, який у просторовому аспекті модифікується у закономірність територіального поділу праці та проявляється у спеціалізації господарства економічних районів, ми можемо стверджувати, що основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обґрунтований поділ країни на економічні райони [7].
Сьогодні проблема економічного районування займає особливе місце, це пов'язано з тим, що комплексність розвитку окремих галузей економіки, міжгалузевих утворень і господарських структур, виступає певною умовою підвищення ефективності територіальної організації виробництва. З цього питання виникає необхідність розробки принципових підходів організації території, як початкової стадії районування
і проведення на його основі еколого-економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу [3, с. 51].
Аналізуючи дослідження з даної проблематики було з'ясовано, що перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії. Відомі схеми районування розроблені О. Радищевим, К. Германом, К. Арсеньєвим, М. Огарьовим, П. Семеновим-Тянь-Шанським, Д. Менделєєвим [8, с. 178].
На думку дослідників Я. Б. Олійника, С. П. Запотоцького, О. Ю. Кононенка, В. Ф. Паська та А. Л. Мельничука у XX ст. районологічна думка розвивалась паралельно: один напрям у рамках радянської школи на державній організаційній основі, а інший - вченими, що працювали за межами України (С. Рудницький, В. Садовський, А. Синявський, К. Дубняк та ін.). У 1921 р. комісія Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова спробувала виокремити економічні райони. Так, територія України була поділена на два великі райони: Південний гірничопромисловий з центром у м. Харків та Південно-Західний з центром у м. Києві, що мав сільськогосподарський напрям розвитку. Однак, ця спроба вважається невдалою, оскільки уряд України не прийняв даного поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виокремив Україну як єдиний економічний район [8, с. 178-179].
У повоєнний період знову постала проблема економічного районування території України. Так, у 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Г. Воблого було виокремлено п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). В основу виділених районів покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією.
» следующая страница »
1 2 34 5 6 7 8 9 10