Зважаючи на внесок науки у зростання конкурентоспроможності та продуктивності національних економік, що у свою чергу є передумовою соціального добробуту, уряди розвинених країн проводять політику регулювання інноваційної сфери та стимулювання витрат на НДДКР. У практиці інноваційного регулювання та стимулювання існують як прямі так і непрямі методи державної підтримки. Так зокрема до методів і засобів прямого державного регулювання інноваційної сфери можна віднести визначення стратегічних завдань та пріоритетів, розробка та впровадження державних інноваційних програм, їх фінансове забезпечення, фінансування НДДКР й інноваційних проектів за рахунок бюджетних коштів, тощо. Однак, як світова так і безпосередньо практика України доводить, що надання переваги методам прямої дії містить у собі певні загрози, пов'язані із суб'єктивними чинниками, такими зокрема як упередженість осіб що приймають рішення, їх недостатню компетентність у питаннях експертиз, приховану зацікавленість та лобіювання вибору конкретного проекту, тощо [7]. Тому в світовій практиці все частіше вдаються до непрямих методів державної підтримки регулювання інноваційної діяльності стимулюючого характеру. Зокрема, одними із найпоширеніших інструментів стимулювання інвестування у дослідження та розробки є часткове безвідсоткове кредитування інноваційних проектів за умови залучення до фінансування приватного капіталу, повна або часткова компенсація державою відсотків комерційним банкам за кредитами інноваційного характеру, надання гарантій комерційним банкам, майнове страхування, податкові стимули, фінансові субсидії, захист прав інтелектуальної власності, тощо. Так, зокрема у Сполучених Штатах Америки нараховують близько 100 пільг, які стимулюють науково-технічний прогрес. Варто зазначити, що сума недоотриманих Бюджетом коштів в результаті надання цих пільг практично дорівнює вкладам підприємств у інноваційну діяльність. У Франції, Італії, Великій Британії та Японії з оподаткованого доходу дозволено у стовідсотковому обсязі вираховувати суми спрямовані на інновації та обладнання
для НДДКР.
Важливим механізмом стимулювання інноваційної діяльності також може бути запровадження практики використання прискорених методів нарахування амортизації. Амортизація, як джерело простого відтворення капіталу може перетворитися на важливий ресурс фінансування складової системи інноваційного розвитку. Амортизаційна політика повинна спрямовуватись на оновлення виробничого потенціалу. Варто зазначити, що амортизаційна політика може розглядатись як у призмі податкового стимулювання інноваційного процесу так і як
окремий механізм. Так, зокрема, в розвинених країнах все ширше починають нормативно встановлювати граничні строки експлуатації обладнання та технологій, що стимулює постійне оновлення матеріально - технічної бази у той самий час стимулюючи науково-технічний прогрес.
Важливим є також державне регулювання зовнішньоекономічних відносин в інноваційні сфері, що також може мати прямий або непрямий вплив. До прямих методів можна віднести безпосереднє ініціювання та фінансування дво- та багато сторонніх міжнародних інноваційних програм та проектів, укладання міжнародних договорів у інноваційній сфері, підтримка діяльності міжнародних дослідницьких організацій, тощо. До непрямих методів державного регулювання та стимулювання зовнішньоекономічних відносин в інноваційні сфері можна віднести податкові та кредитні пільги суб'єктам міжнародної інноваційної діяльності, митні пільги, стимулювання трансферту технологій, фінансування програм з обміну міжнародними кадрами, запровадження в Україні міжнародних стандартів як передумови входження до всесвітнього технологічного простору, тощо.
Не дивлячись на вкрай широкі можливості держави у прямому та непрямому стимулюванні інноваційної діяльності, на сьогоднішній день в Україні структура фінансування науково-технічних робіт в Україні свідчить про велику роль прямої державної підтримки й недостатнє використання непрямих методів стимулювання інноваційної активності та розширення зв'язків науки та виробництва. Залежність галузі від прямого державного фінансування робить її розвиток дуже чутливим до зовнішніх факторів (таких зокрема як політична стабільність, достатність виконання бюджету, послідовність у проведення політики спрямованої на інноваційний розвиток, тощо) та у свою чергу нестійким та нестабільним. Так, зокрема аналізуючи статистичні дані за останні 5 років, явно простежується нарощування інноваційної активності у докризові часи та різке зниження показників у 2009 р. Так, наприклад загальна сума витрат на фінансування технологічних інновацій мала чітку та стабільну тенденцію до зростання до 2005 року досягнувши позначки 5 751,6 млн. грн.. у фактичних цінах (проти 1757,1 млн. грн.. у 2000 році). У 2008 році фінансування технологічних інновацій досягло позначки 11 994,2 млн. грн.. , що становило майже 210% від показника 2005 року, однак різко знизилось у 2009 році до 7949,9 млн. грн. Варто зазначити, що частка власних коштів у загальному обсязі фінансування науково-технічних робіт протягом останніх 5 років продовжувала зберігатися на рівні 58-65%, в той час як обсяги державного фінансування тільки у 2009 році порівняно із показниками 2008 року зменшилась із 2,8% до 1,5% відповідно. Відповідно до обсягів фінансування має тенденцію до зниження і обсяги впровадження інновацій на промислових підприємствах. Так, питома вага підприємств, що впровадили інновації у 2007 році становила 11,5%, у той час як уже в 2009 році - тільки 10,7%. Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промисловості у 2009 році суттєво скоротилась із 6,7% (2007 рік) до 4,8% у 2009 році [9]. Такі показники свідчать, про явну нестабільність інноваційного розвитку економіки, що у свою чергу є важливим стримуючим фактором у загальному економічному розвитку держави. Важливим є те, що відсутність послідовної політики у фінансуванні значно знижує можливий позитивний ефект на розвиток та конкурентоспроможність національної економіки.
» следующая страница »
1 2 3 4 56 7