Вибір такої програми був зумовлений низкою внутрішніх та зовнішніх чинників.
До основних внутрішніх чинників слід віднести прагнення нових політичних лідерів якомога швидше досягти успіху, а застосування такої програми її ідеологами пропагувалася як така, що дасть змогу швидко зруйнувати стару систему, яка вважалася головною перепоною очікування швидкого розв'язання фінансових проблем; бажання прискореного приборкання інфляції та швидкого досягнення економічного зростання, а отже, збереження соціальної стабільності; відмова від інтеграції в рамках країн соціалістичної співдружності і прагнення інтеграції у світову господарську систему, що, як очікувалося, буде підтримувати перетворення у країнах з соціалістичним минулим; відсутність власних теоретичних напрацювань і продуманих програм переходу до ринку.
Серед зовнішніх чинників, що визначали власне вибір методу та програми реформування економіки більшості країн з соціалістичним минулим, визначальними були такі: сподівання на зовнішню політичну та фінансову підтримку програми реформ, які мали характер трансферу одноманітної ідеології від країни до країни; окремий позитивний досвід країн, що започаткували процес реформ, без досконалого вивчення умов та чинників, що зумовили перетворення; масова пропаганда та підтримка радикальних планів реформ щодо намірів відновлення "капіталізму" під лозунгами створення "соціальне орієнтованої" ринкової економіки; стереотипи європейського рівня задоволення поточних потреб населення; наявність зовні продекларованої і запропонованої програми трансформації економіки під назвою "Вашингтонський консенсус" [11].
Прихильники неоліберальної стратегії стверджували, що її реалізація, після короткого перехідного періоду, забезпечить формування ефективної, технологічно прогресивної і успішної ринкової системи.
Друга модель передбачає здійснення поступової, еволюційної трансформації суспільства ("градуалістський підхід") і базується на інноваціях та інвестиціях у пріоритетні галузі. Першу модель, як відомо, обрали майже всі країни Центральної, Південно-Східної Європи та СНД. Натомість азійські країни - Китай, В'єтнам, Узбекистан - пішли шляхом поступових перетворень за активного втручання і керівництва з боку держави.
Концепція еволюційного переходу ґрунтується на повільному й послідовному проведенні системних економічних реформ. У результаті тривалий час співіснують механізм адміністративно-командної економіки (особливо в державному секторі) і ринковий механізм. Тут діє так звана двосекторна модель економіки, а демонтаж першого сектору здійснюється поступово. Слід враховувати, що цілком демонтаж неможливий, тому що майже вікове існування соціалізму неможливо стерти з генетичної людської пам'яті тих народностей, що пройшли цей шлях.
Градуалістський підхід ґрунтується на теорії неоінституціоналізму, представники якого стверджують, що для ефективного функціонування ринку важливими є "клімат моралі і взаємної довіри", дотримання правових норм, тобто сукупність інститутів, серед яких неабияка роль належить державі. Як зазначає представник сучасного неоінституціоналізму Дуглас Норт: "...хоча неокласична теорія зосереджена на операціях ефективного ринку, мало західних економістів розуміють
інституційні вимоги, що є суттєвими для утворення подібних ринків, вони просто розглядають інститути як даність" [9, 5]. Тому градуалісти виступали проти руйнації існуючих інститутів і правил економічного регулювання до тих пір, доки не будуть створені нові інститути та розроблені нові правила. Вони попереджали, що інакше інституційний вакуум може призвести до катастрофічного спаду виробництва.
Позитивною ознакою цієї концепції є відсутність (або менші порівняно з іншою моделлю розміри) спаду виробництва, пом'якшення соціальних наслідків реформ.
» следующая страница »
1 2 3 45 6