в'язниці спиртних напоїв і рекомендувалося на видних місцях вивісити таблички з вказівкою даної заборони [5, арк.100]. В опублікованих щорічних звітах Товариства багато місця приділялося описам прикладів релігійно-етичної дії членів Товариства на арештантів, а також наводилася статистика сповідей і причащання [6, арк.7-18]. Діяльність «Товариства піклувального про тюрми» сприяла формуванню нового, гуманістичного напряму у вітчизняному тюрмознавстві. І це виразилося не тільки в релігійній пропаганді серед ув'язнених.
У тюремній інструкції 1831 р, яка вперше законодавче регулювала тюремний розпорядок в державі значне місце приділялося релігійно-моральному фактору в виправленні засуджених к позбавленню волі. З дванадцяті розділів інструкції 4-й - «Про благочинність і охайність» і 10-й -«Про церкву» розглядали ці питання [2, с.282-305]. Інструкція була першим кроком у бік створення загально тюремного кодексу у І-й половині ХІХ ст.
Протягом його розвитку у 1866 р. видається «Керівництво для піклувальників і доглядачів арештантських будинків» [7, с.19]. Згідно з ним при кожній арештантській роті створювався піклувальний комітет, до складу якого входили тюремний директор, міський голова, поліцмейстер, міський архітектор, командир місцевого батальйону внутрішньої варти або місцевий військовий командир, інші чиновники та підприємці міста. Керував комітетом, зазвичай, віце-губернатор. Головними завданнями комітету були «найближчий нагляд за моральним виправленням арештантів, постійним заняттям їх роботою і пошуком оних, а також за впорядкуванням взагалі рот» [8, арк.2-8].
Головними засобами «перевиховання» засуджених в арештантських ротах були різки (до 30 ударів), молитви і пости [9, арк.1]. До кожної арештантської роти був прикріплений у якості духовного батька та наставника священик, обов'язок якого полягав «читанням священного писання, пасторським впливом і служінням божественної літургії, сприяти виправленню моральності арештантів». У листопаді 1867 р. командир Сімферопольської арештантської роти просив піклувальний комітет нагородити священика Павла Лесневського «за безвідплатні і корисні труди його у Сімферопольській арештантській роті з 1961 р.» і просив начальника губернії клопотати про це перед Обер-прокурором самого Святого Синоду [10, арк.57]. 7.12.1867 р. Таврійський губернський земський збір ухвалив виділити додатково 500 руб. на оплату діяльності священиків губернії [11, арк.118]. Говіння, відвідування церкви, слухання проповідей, молитви вдень і увечері були обов'язкові.
Основним тюремним кодексом у ІІ-й половині ХІХ ст. явився «Статут про тих, що утримуються під вартою1857 р., який перевидавався у 1886 и 1890 рр. Різні статті розділу про виправні арештантські відділення повторили старі вимоги щодо релігійно-морального виправлення арештантів через духівників, а також головних засобів перевиховання через різки, молитви і пости. Говеніє, відвідування церкви, слухання проповідей, молитви вдень і увечері були обов'язкові. Лише ті арештанти, які відрізнялися «виконанням обов'язку віри й старанністю до праці», могли бути переведені до «загону тих, які виправляються», що зумовлювало скорочення терміну ув'язнення та обмеження застосування тілесних покарань [3, с.274]. Просвітницька або духовно-моральна (на офіційній мові) робота серед ув'язнених насправді зводилася до релігійної пропаганди. Ще з 70-х рр. ХІХ ст. уряд ставив завдання посилення ролі православного духівництва у в'язниці. Ця роль швидко розширялася. Зокрема, закон від 15.07.1887 р. закріплював принципове положення, відповідно до якого при місцях ув'язнення священики, диякони і псалмовщики почали відноситися до апарату управління місцями позбавлення волі. Вони признавалися офіційними посадовими особами, до обов'язків яких входив ідеологічний вплив на арештантів [12, с.305-308]. За посадою священик дорівнювався доглядачу (начальнику) в'язниці [13, с.36].
» следующая страница »
1 2 3 45 6