Для України такі міркування нині набувають особливої актуальності, адже починаючи з 2006 р. формування обласних, районних, міських, районних у містах рад здійснюється за закритими списками місцевих організацій політичних партій. Досвід функціонування місцевих рад, сформованих у такий спосіб, є поки ще невеликим за терміном, але й він вже дає підстави визнати досить обґрунтованими та реальними застереження противників запровадження пропорційної системи на місцевому рівні. Їх головним доказом є те, що «такий спосіб формування місцевих рад збільшить і так значну відчуженість влади від населення, сприятиме послабленню зв'язків виборців з депутатами» [10].
Так фактично і сталося. Депутат, обраний за партійним списком, у правовому полі не є відповідальним ані перед виборцями, ані перед партією чи її місцевою організацією, від якої він обраний. Навіть якщо він відмовиться виконувати передвиборчу програму, з якою партія йшла на вибори і отримала на них перемогу, тобто діятиме цілком самостійно аж до активного протистояння її рішенням, не увійде до її фракції в раді або вийде із складу такої фракції тощо, законодавство для нього не передбачає негативних наслідків у вигляді дострокового припинення його депутатських повноважень. Чинне законодавство взагалі не встановлює будь-яких правових взаємозв'язків між політичною партією, її місцевими організаціями та
їх представниками в місцевих радах. Звідси і партія, за виборчий список якої віддали голоси виборці, може опинитися в ситуації, коли не матиме реального представництва в раді, незважаючи на те, що її представники увійдуть до складу такої ради, а тому не зможе й забезпечити виконання своєї передвиборчої програми.
Таким чином, для забезпечення ефективного і водночас наближеного до громадянина управління, якого вимагає Європейська Хартія, головним є не визначення, який саме орган буде здійснювати виконавчі повноваження обласних та районних рад - створений ними чи той, якому вони делегують зазначені повноваження, а вирішення питання про забезпечення умов, за яких ці органи діяли б виключно на принципах законності, гласності, відповідальності перед територіальними громадами.
До того ж, органи місцевого самоврядування, як і місцеві державні адміністрації, мають поєднувати в своїй діяльності місцеві і державні інтереси [11]. Саме такий варіант є оптимальним як для населення, так і для держави, але порушення цього принципу допускають як ті, так й інші. Якщо з боку місцевих державних адміністрацій найбільш типовим порушенням є надання переваги державним інтересам перед місцевими, то для органів місцевого самоврядування, навпаки; більш притаманною є ситуація, коли вони віддають пріоритет місцевим інтересам, навіть якщо це заважає чи порушує інтереси державні.
Хартія визнає, що органи місцевого самоврядування становлять одну з підвалин будь-якого демократичного ладу, і що існування наділених реальною владою органів місцевого самоврядування забезпечує ефективне і водночас наближене до громадянина управління. В той же час само по собі існування на регіональному рівні, поряд з органами місцевого самоврядування, представників держави як частини єдиної публічної влади не заперечується Хартією та не визнається антидемократичним явищем.
Взагалі оптимальне співвідношення між державним управлінням і місцевим самоврядуванням у різних країнах виявляється по-різному, виходячи з історичних, національних і географічних особливостей. При цьому принципом формування компетенції кожного рівня влади є найбільша ефективність виконання на відповідному рівні певних функцій і завдань
[12].
В Україні, як і в інших державах-учасницях СНД, існує змішана модель місцевого управління, в якій поєднуються основи прямого державного правління і місцевого самоврядування [13].
» следующая страница »
1 2 3 45 6 7