Вивчення опублікованих в останні роки робіт та узагальнення досвіду житлового господарства України дозволило дійти висновку, що цілий ряд принципово важливих проблем формування житлової політики та її елементів не знайшли свого вирішення і створюють серйозні труднощі на шляху широкого розвитку ринкових відносин в житловому господарстві. Це зумовило вибір теми дослідження та формування його мети і завдань.
Мета статті полягає в узагальненні досвіду розробки та реалізації житлової політики як складової соціальної політики.
Основна частина
У більшості країн житлова політика є однією з найбільш значимих галузей політики прилюдною, одній з найбільш гострих і постійних тем суспільних дискусій. В Україні про житлову політику стали говорити лише останнім часом,
- майже сто років в суспільній свідомості житлової політики як такої не було. Одновимірна і непідкріплена економічними важелями система державних заходів радянської епохи ніяк не могла претендувати на статус повноцінної політики. У 90-і роки ХХ-го сторіччя поняття «житлова політика» замінювалася такими термінами, як «реформа ЖКГ», або «підготовка до зими». Ще однією причиною стала безстрокова і безкоштовна приватизація, що триває. Формування і використання державного і комунального житла, житла соціального в багатьох країнах є основою житлової політики, оскільки це найбільш дійсна форма державного втручання у функціонування житлового ринку. В Україні з початком приватизації ця основа якби «зникла» - адже якщо державне та комунальне житло - це житло, яке «поки не приватизоване», і скільки його залишиться через рік, ніхто не знає, яка тут може бути довгострокова стратегія.
Житлова політика багатопланова. Її можна представити у вигляді трьох сфер. Перша сфера - це регіон, який ставиться до всіх громадян в рівній мірі. Держава просто забезпечує нормальні умови для тих, хто хоче вирішувати своє житлове питання самостійно. Створює цивілізований безпечний ринок житла - зрозумілий, прозорий і передбачений. Друга сфера житлової політики стосується заходів державного рівня, що спрямовані на окремі категорії громадян, не обов'язково на соціально незахищені. Зокрема, це податкові вирахування для тих, хто купує житло. Сюди ж можна віднести програми допомоги у формі державних житлових сертифікатів, субсидії молодим сім'ям, субсидії на оплату житлового приміщення і комунальних послуг (так звані житлові субсидії і так далі). І, нарешті, третя сфера житлової політики, її ядро
- це соціальне житло, яке будується за державний рахунок і безоплатно надається громадянам. Це найсильніша інтервенція держави, хоча масштаб її може бути невеликий, всього 1-2 відсотки житлового фонду, як, скажімо, в США [3].
Не дивлячись на просте первинне пояснення, дати чітке визначення соціального житла складно. Можна сказати, що соціальне житло - це житло, будівництво і експлуатація якого в тій або іншій формі субсидується. Ознака соціального житла, яка присутня завжди, це елемент адміністративного регулювання на етапі надання квартир, в нашому випадку - інститут обліку тих, які мають потребу у житлі.
За очікуваним рівнем якості соціальним можна визначити велику частину існуючого житлового фонду в Україні - це п'яти- та дев'-ятиповерхівки, зокрема, «хрущовки». З юридичної точки зору [4] соціальним житлом є квартири, що надаються за договором соціального найму. І неважливо де - в будинку, де всі квартири комунальні, чи в будинку, де лише частина таких квартир. Але повною мірою, з точки зору житлової політики, таке житло ще важко назвати соціальним, тому до 2010 року квартира може легко поміняти свій статус, оскільки саме до 2010 року подовжений термін безкоштовної приватизації. Тому немає гарантій, що у соціальному будинку одразу після закінчення будівництва не почнуть приватизовувати квартири.
» следующая страница »
1 2 3 45 6 7