про цілі політики зайнятості в умовах побудови в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки. Стратегічним завданням більшості міжнародних документів за тематикою зайнятості є забезпечення права на працю. У ст. 23 Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.) сказано: «Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття». Формулювання Конвенції № 122 Міжнародної організації праці: «сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості» -являє собою сучасний варіант розкриття поняття «право на працю».
В Україні політику сприяння зайнятості розуміють переважно як систему заходів для реєстрації безробітних і надання послуг в одержанні інформації про робочі місця, професійну підготовку й перепідготовку, працевлаштування, одержання допомоги зареєстрованими безробітними і громадянами, які звернулись до служби зайнятості. Основу Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ становлять норми, що регулюють порядок надання соціальної підтримки і працевлаштування безробітних, які звернулися до служби зайнятості. Політика держави на вітчизняному ринку праці орієнтована в основному на порівняно вузький його сегмент, а саме на регульований ринок, який обмежується вакансіями, незайнятими й безробітними, зареєстрованими в службах зайнятості.
До недоліків державної політики зайнятості населення на період до 2009 р. можна зарахувати:
1. Тривалість дії програми. Програма сприяння зайнятості має бути найбільш динамічним елементом активної політики зайнятості. Чим менш короткочасним буде термін її дії, тим більше можливості підбити підсумки ефективності та скорегувати саму політику зайнятості стосовно тієї чи іншої групи працездатного населення або стосовно сформованої на цей період економічної ситуації. Особливо важливим цей момент є в умовах динаміки процесу переходу, коли саме такий підхід дасть змогу оперативно переглянути виваженість розроблюваних заходів.
2. Фінансування програми. Програма охоплює цілий спектр орієнтирів і вимагає великих державних витрат, забезпечити які на сьогодні навряд чи можливо. Дійти такої думки нам дають змогу, по-перше, мінливі темпи приросту ВВП, по-друге, низький порівняно з економічно розвинутими країнами рівень соціальних витрат. В економічно розвинутих країнах цей показник перебуває в діапазоні від 13 до 28% від ВВП, тоді як в Україні за останні десять років він не перевищував позначки 12,2% від ВВП. Цілі соціальної політики повинні визначати цілі та зміст політики зайнятості як одного з її компонентів. Формування середнього класу вимагає забезпечення повної і продуктивної зайнятості - двох невід'ємних елементів стабільного розвитку сучасного ринку праці. Висунута нами мета державного регулювання співзвучна з міжнародними пріоритетами в політиці зайнятості, але не ідентична їм, оскільки не тільки виступає як перспективне завдання, до вирішення якого суспільство зобов'язане прагнути, а набуває вигляду необхідної гарантії прямої дії. Під гарантією прямої дії слід розуміти не гарантію збереження робочих місць і встановленого рівня заробітної плати за будь-яких обставин, а активне сприяння створенню нових більш продуктивних робочих місць.
Тим часом деякі економісти вважають, що така постановка завдання не може бути включена в концепцію реформ як предмет практичної політики, оскільки економіка перехідного періоду є принципово нестабільною, і можливість встановлення ринкової рівноваги на ринку праці повністю виключається. При цьому оптимальну зайнятість слід розглядати як нерівновагу на ринку праці, що відповідає особливостям перехідного періоду [6, с. 10].
Ми не згодні з такою позицією. По-перше, дуже складно оцінити оптимальність "не-врівноваженого стану" для перехідного періоду. Відсутність чітких критеріїв дає підстави думати, що, можливо, вже існуючий рівень безробіття оптимальний для переходу. По-друге, визнаючи недосяжність рівноваги, ми визнаємо нескінченність здійснюваних реформ, перетворюючи економіку в «стаціонарно перехідну».
» следующая страница »
1 2 3 45 6 7 8 9 10 11