Лекція 24. Джерела права в період принципату:
Преторські едикти та постанови сенату. Джерела права в період домінату — розпорядження імператора (конституції*): едикти, декрети, рескрипти, мандати та загальні розпорядження службових осіб. Уніфікація права. Основні напрями діяльності юристів: Сабіна, Ульпіана, Лабеона, Гая, Павла, Папініана, Цельза, Помпонія, Модестина. Головні юридичні школи: прокуліанська і сабіанська. Кодифікація Юстиніана
Основні джерела права. На першому етапі Римської імперії (за принципату) ще зберігали певне значення деякі попередні джерела права. Іноді скликались Народні збори (зокрема, у перші десятиліття нашої ери), на затвердження яких виносились різні законопроекти. Проте таке затвердження було лише формальністю і незабаром цей порядок видання законів зник.
У період принципату силу законів набули постанови сенату — сенатус-консульти. Законодавча компетенція була закріплена за сенатом у першій половині II ст., хоча визнавалась ще раніше. Сенат, щоправда, не мав законодавчої ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій імператора — прин- цепса (оratіоnes ad semtum). Наприкінці III ст. Сенат втратив законодавчу компетенцію.
Зі зміцненням імператорської влади і переданням більшості судових справ до компетенції імператора та його урядовців поступово втратила значення діяльність преторів, у тому числі пра- вотворча. Преторський едикт перестав бути передовою формою вираження діючого права, що постійно вдосконалюється і розвивається. Основні інститути права, типи позовів і способів захисту права переважно вже склалися і не потребували постійного перегляду і доповнення. Зосередження в руках імператора повноти законодавчої влади зрештою усунуло потребу попередньої діяльності преторів. Отже, преторський едикт вичерпав себе як джерело права. Близько 130 р. Сальвій Юліан за дорученням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів — Edісtum регрешит. Цей збірник набув загальнообов'язкової чинності в подальшому. До нас не дійшов текст збірника едиктів Юліана. Збереглися лише його уривки, цитовані в працях римських юристів пізніших часів.
Головним джерелом права в період домінату стали розпорядження імператора. Формальною підставою для видання ним загальнообов'язкових розпоряджень було наділення його після обрання верховною владою (Іех de ітрегіо). Невипадково Ульпіан зазначав: "Те, що вирішив принцепс, має силу закону", а сам "принцепс вільний від обов'язку дотримуватись закону". Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча влада імператора розглядалась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної суті цієї влади. Тим самим імператор ставився вище за закон, його одноособова воля мала беззаперечний характер. Цю тезу обґрунтовували всі римські юристи часів імперії.
Інші форми правотворчості в період домінату фактично припинилися. Розпорядження імператора дістали загальну назву конституцій (сошйшйо — встановлюю). Конституції поділяли на чотири види: едикти, декрети, рескрипти, мандати.
Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не плутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема преторів, у яких вони викладали програму своєї діяльності).
Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема судових, справ.
Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань.
Мандати — інструкції службовим особам.
Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. Законодавство імператорів установлювало для всієї імперії право, а місцеві закони, звичаї, порядки ставали недійсними. Право уніфікувалося. Якщо ж місцеві порядки ще де-не-де зберігалися, то тільки як другорядні норми для регулювання суто внутрішніх взаємин мешканців провінцій.
» следующая страница »
1 ... 165 166 167 168 169 170171 172 173 174 175 ... 215